: : : ГОВОРИТЬ I ПОКАЗУЄ ЛУГАНСЬК! : : :

      В.Т.Ця бережливість виявилась у мене ще з воєнних років. В 44-му коли я навчався в Краснолиманській дорожньо-технічній школі, нам доводилося писати конспекти в старих книжках між рядками - не було паперу. Тоді це й зародилося. І коли по війні готували випуски новин для радіо, жаль було дивитися: інформації в кілька рядків, а кожна з них писалася на новому аркуші. От ми з Петром Сергійовичем Осначем, колишнім головою комітету облтелерадіомовлення, і ввели оті четвертинки. Так вони й збереглися вже більше 30 років. Економія від цього, звичайно, немала.
      С.Б.І ще одне, Василю Григоровичу, сьогодні вже ні в кого не викликає подиву, коли в обласних вістях звучать голоси місцевих кореспондентів у запису по телефону. І це була ваша ідея. Пригадую, скільки ви побігали, скільки спонукали інженерів та все ж домоглися, аби вони змонтували ці пристрої, з допомогою яких запис на плівку здійснювався з телефону.
      В.Т.Це так. Раніше було - їдеш кудись, пишеш, пишеш, а тепер по телефону наговорили чи взяли інтерв'ю у якогось трудяги з будь-якого регіону області - і в ефір.
      С.Б."Пам'ятник" собі поставили...
      В.Т. (з усмішкою). Обласного масштабу. Адже в інших містах це практикувалось давно.
      С.Б.Були і сумні сторінки у вашому житті... була війна. У вас від неї залишилась своєрідна відмітина. Розкажіть, будь ласка, як здоровому юнакові вирізали апендикса.
      В.Т.Вибору не було. Німці, відступаючи, гнали молодь до Німеччини і мене забрати могли, адже 16-й рік пішов. А по сусідству з нами лікар жив... Він і запропонував мені таку послугу. Це було 25 серпня. В лікарні наркозу не було, тому й прив'язали мої руки й ноги до столу, голову міцно держав лікар-сусід. І почали різати, як мається, по живому. Коли було зроблено декілька порізів, сусід каже хірургу: "Давай зашивати". А той відповів: "Ні, коли вже розрізали, то давай хоч і здорового апендикса викинемо". Так і врятували мене від Німеччини. А вже 3 вересня радянські війська звільнили Попасну.
      С.Б.Мене ніколи не залишала думка, що аби Василь Григорович народився десь у великому місті і трішки в інших умовах, або фортуна йому посміхалася - він неодмінно б став людиною з іменем: ученим, письменником, конструктором, неодмінно знаменитим, а може, й артистом, бо ж він і в кіно знімався. Було таке, Василю Григоровичу?
      О.Д.Хлопчиком потрапив у масовку фільму про Семена Будьонного. У мене навіть думка була: поїхати в Держфільмофонд, розшукати цей старий фільм і зробити Василю Григоровичу подарунок. Та якось не склалося. Фільмофонд - уже не фільмофонд, а Москва - закордон. Отже подарунок такий - нездійсненна мрія.
      С.Б.До речі, про мрію. Василь Григорович мріяв, аби його сини стали справжніми майстрами у своїй справі, і робив усе можливе, щоб так і сталось. І сьогодні Юрій - відомий художник, а онук Віктор - теж. А Вадим - старший син кандидат психологічних наук. Зараз він за кордоном працює. Мені відомо, як вони шанобливо до вас ставляться.
      В.Т.Ми були вимогливими до них, але й допомагали, як належить батькам.