: : : ГОВОРИТЬ I ПОКАЗУЄ ЛУГАНСЬК! : : :

      Зараз, коли минули десятки років, вражаєшся: як вона знаходила час, щоб особисто самій "возитися" з нами, відверто кажучи, не вкритими ще пір'ям пташенятами в журналістиці? Адже тільки для того, щоб заповнити "ефірний день" з вкрай обмеженим штатним складом радіокомітету, була потрібна неймовірна самовіддача кожного - від першого керівника до кур'єра. До того ж всі знали її "залізне" правило - на найбільш відповідальні передачі виїздила особисто: чи це введення в дію нової шахти, чи відкриття пам'ятника молодогвардійцям у Краснодоні. До речі, саме від неї, від її задуму почався один з найцілеспрямованіших циклів луганських радіопередач на шахтарську тематику: про конкретний досвід членів гірничої бригади В.Г.Мурзенка, їх уміння жити й працювати на совість, взаємовиручку між ними. (1960-1970 роки). Це той цикл, який уже тоді, коли Нінель Антонівни не стало, випало продовжити нам, і який був згодом відзначений найвищою на той час в Україні журналістською премією.
      З увагою підтримував весь наш редакційний колектив і таке "понадзавдання" Н.А.Приходько: кожного дня хоч півгодини виділяти для створення не просто терпимих, а хороших умов для своєї праці. В пристосованому житловому будинку по вулиці Леніна, 21, де перебувала тоді редакція обласного радіомовлення, добиватися ідеальної чистоти й порядку було ох як нелегко. І все ж чистотою сяяла студія, хоча й була розміщена в напівпідвалі. Не студія, а салон. Порядок неухильно дотримувався і в тісних робочих кабінетах-"нірках" - аж до своєчасного догляду за кімнатними квітами. І кращою нагородою для кожного з нас були улюблені слова захоплення нашої Нінель: "Яка краса!".
      Багато часу в розпорядку голови радіокомітету відбирало технічне оснащення процесу мовлення - а слід сказати, що офіційного заступника з інженерних справ у неї тоді ще не було. І все ж встигала скрізь, тримаючи на першому плані найсуттєвіші турботи працівників редакції. Вихована в чудовій трудовій сім'ї, вона сама вміла трудитися й інших запалювала на добрі справи.
      Хоча, попрацювавши в цьому колективі, ми невдовзі відчули і сувору вимогливість нашої "мами".
      Якось в розпал сільськогосподарських робіт ми, тодішні кореспонденти сільгоспредакції обласного радіо, одержали завдання провести рейдову перевірку використання техніки в полі в нічну зміну. У нас самих у розпорядженні тоді був єдиний роз'їзний автомобіль - старенький "газик". І ось разом з членами рейдової бригади і працелюбним безвідмовним водієм Васею Афанасьєвим протягом однієї ночі ми об'їздили і перевірили нічну роботу на полях п'яти сільськогосподарських районів, зробили надзвичайно багато магнітофонних записів як про позитивний досвід, так і про випадки безгосподарності.
      Під ранок повернулися до редакції, тому що оперативно зібраний нами матеріал мав прозвучати в ефірі того ж дня. Було не до сну. "Збадьорила" нас і Нінель Антонівна, запросивши, як нам думалося, на чай до свого кабінету. Але це "чаювання" різко відрізнялося від тих, які ми знали раніше.