: : : ГОВОРИТЬ I ПОКАЗУЄ ЛУГАНСЬК! : : :

РАДІСТЬ І ДИВО - НАША НІНЕЛЬ (Ессе)

Іван Косенко, Анатолій Дорожин - члени Національної спілки журналістів України

      Розповідають, на перших порах вітчизняного радіомовлення в народі існувало повір'я, що слово "радіо" походить начебто від двох понять: "радість" і "диво". Про це свого часу писав навіть відомий державний діяч, уродженець Полтавщини А.В.Луначарський.
      Як би там не було, але ми, автори цього ессе, безмежні романтики, довгий час вірили в таку легенду.
      Тому справжніми радістю і дивом постав перед нами обласний радіокомітет (телебачення в Луганську в ту пору, на початку 60-х років, тільки починало запроваджуватися). Постав в особі його голови - Нінель Антонівни Приходько. Ішлося про наше працевлаштування в редакції радіо.
      Нас приймала невисока на зріст, енергійна і усміхнена, зі смаком одягнена чорнява жіночка. Зацікавлено, по-домашньому вона розпитувала кожного про найбуденніше: попередню роботу, чому вирішили пов'язати свою долю з неспокійним життям кореспондентів редакції радіомовлення тощо. А ми дивилися на неї, як на казкову фею.
      Особливо хвилювався один з нас - той, що приїхав з далекого марківського села. Справа в тому, що він... уже був знайомий з Нінель Антонівною. Правда, заочно. Точніше - через навушники саморобного (змайстрованого з татусем) детекторного радіоприймача. Якось перед черговим Міжнародним жіночим днем він послав на обласне радіо листа з проханням поздоровити "найдорожчу для нашої сім'ї жінку - маму - колгоспну стахановку Косенко Євдокію Мусіївну з першим весняним святом". Про час звучання цієї заявки сільського адресанта сповістила сама голова радіокомітету Н.Приходько. Хвилини, протягом яких ми, всім сімейством, по черзі передаючи один одному навушники, слухали улюблену мамину пісню, залишилися в пам'яті як справжнє свято.
      І ось зараз Нінель Антонівна повинна були вирішити наші подальші долі - трудові. Вирішувала вимогливо, влаштувавши на перших порах справжній суворий іспит на творчий підхід до справи. Деякі наші "опуси" були забраковані, інші - "дотягували" до ефіру з її допомогою. Та не це дивувало. Приємно зворушувало те, що кожного разу, коли ми приносили їй свої чергові замітки, голова комітету перетворювалася в турботливу маму, вмощувала нас за приставний столик і напувала духмяним чаєм з бубликами. Дрібничка, а приємно.