Частина 05
НАЦІЛЕНИЙ В МАЙБУТНЄ
Юлія Кравцова, студентка Східноукраїнського національного університету
Прокидаючись вранці, ми звикли включати телевізор або радіоприймач, послухати новини, музику, подивитись програми, фільми. І дуже рідко задумуваємось, а хто стоїть за цим?
... З дитинства Валентин Вєровський любив будувати, захоплювався радіотехнікою, фізикою, малюванням, читав багато книжок. У школі відрізнявся старанною поведінкою, оформляв шкільну стіннівку.
В 1970 році Валентина Олександровича призвали на флотську службу на Балтику. З цього часу, з його слів, і почалося життя, безпосередньо пов'язане з радіо. На флоті Валентин Олександрович був спочатку радистом, а потім, протягом трирічної служби, старшиною команди радіозв'язку. У цей же час написав лист в Одеський інститут зв'язку імені Попова з проханням вислати умови прийому. Вислали. І одночасно запросили на навчання. Це був уже 73-й рік, коли служба закінчилася. А коли приїхав додому, почалися кардинальні зміни в житті. По-перше, почав заочно навчатися в інституті, по-друге, одружився і заступив на роботу саме на ЛТБ, в Будинок радіо. У цьому ж році його призначили інженером Луганського телецентра в службу ПТЗ (пересувних телевізійних засобів).
Три роки працював електромеханіком, продовжуючи навчатися в інституті, а в 1976 році вирішив спробувати іншу справу - інженера в Ворошиловградському вугільному комбінаті в обчислювальному центрі бюро зв'язку. Відпрацював рік і зрозумів, що це не його покликання. Потім ще була робота на кафедрі НЕМ (напівпровідникового електровакуумного машинобудування) в Луганському машінституті. Але, попрацювавши більше року, Валентин Олександрович зрозумів: "Це теж не моє". Захоплення радіо було набагато серйознішим, цілеспрямованим. Він не переставав вивчати літературу з телебачення і радіо.
У 1979 році закінчив інститут, а роком пізніше став старшим інженером служби технічного контролю Ворошиловградського радіотелецентру, віддавши цій посаді кілька років. Потім була організована вже не служба, а зональний центр технічного контролю Держтелерадіо УРСР, в функції якого входив контроль за всіма телевізійними і радіомовними засобами чотирьох областей так званої Східної зони. До неї входили Харківська, Сумська, Донецька і Ворошиловградська області.
Центр суворо контролював програми, передачі й технічні засоби Міністерства зв'язку. Валентин Олександрович обіймав в той час посаду головного фахівця зонального центру, і йому доводилося часто їздити і перевіряти ситуації на місцях. І, природньо, якщо виникав будь-який нюанс, то вся інформація тут же повідомлялася в Держтелерадіо України. Залежно від поїздки визначалася подальша доля того чи іншого телеретранслятора або цеху.
Чотири останніх роки Валентин Олександрович - заступник генерального директора ЛОДТРК. Він прийшов на посаду того, кому відводилася одна з головних ролей в розв'язанні проблем, що накопичились. Тоді для ЛТ був не найкращий час: період відсутності фінансування, непомірні штрафи. І розібратися в усьому цьому належало саме йому. Було необхідно провести держкомісію по прийому об'єктів підприємства. Через два місяці все стало на свої місця.
Здавалося б, одна проблема вирішена, можна спокійно дихнути. Але ні. Треба було займатися переобладнанням телецентру, незважаючи на те, що фінансування не було взагалі, лиш деякі прибутки приносила реклама. Довелося підіймати самостійну господарську діяльність, опановувати свій госпрозрахунок, щоб заробляти гроші хоч би на оплату телефонів і комунальних послуг. Це була друга, до того ж дуже серйозна проблема.
І ось тут почалися перетворення. Переобладнали радійну студію в телевізійну. І здали в експлуатацію. Після цього на черзі стала заміна обладнання Будинку радіо. Технічні засоби були привезені з Чехословаччини. Але скільки було турботи: договори з підрядниками, встановлення, налагодження апаратури, здача держкомісії.
Тільки вирішив Валентин Олександрович це питання, як тут же виникло наступне. Не вистачало апаратних монтажу. Довелося через Держтелерадіо домовлятися по всій Україні, де можна купити це обладнання. Привезли його з Одеси. Одночасно йшла робота з облдержадміністрацією по створенню нового обласного, саме луганського, 34-го каналу. Тоді це були тільки бажання. Але потім, в 1998 році, прийшов новий генеральний директор, і почалося втілення цього плану в життя. Були підготовані проектне завдання, пропозиції по створенню ТБ-каналу до Держтелерадіо, Національної ради по ТБ і РМ та облдержадміністрації. Спільно виробили план, обговорили розподіл обов'язків, порядок здійснення задумів, фінансування. Внесли в план і пункт по переобладнанню підприємства.
Було вирішено придбати цифрову апаратуру. Багато терпіння й наполегливості довелося виявити Валентину Олександровичу, домагаючись дозволу відкрити новий канал. Поїздки щотиждень в Київ, "візити" в Мінфін, Кабмін вимотували. Добилися фінансування, купили обладнання, уклали контракт з фірмою "Панасонік" про постачання техніки, яка вже працює.
Одночасно проводилася робота по створенню нової телевізійної студії, третьої по рахунку - для редакції інформації. А скільки ще невирішених проблем очікує Валентина Олександровича.
Отак і буває: В.Вєровський з дитинства захоплювався радіотехнікою - і вийшло так, що це захоплення переросло не в звичку, не в роботу, а в життя. Він дуже хоче, аби підприємство й далі розвивалось, щоб технічна його частина повсякчас була готова до втілення творчих задумів, щоб компанія займала лідируючі позиції в Україні по якості створення теле- і радіопередач. Адже для відданного своїй справі керівника телерадіопідприємства важливо виправдати довір'я глядачів, слухачів, тих, для кого все це створюється.
... З дитинства Валентин Вєровський любив будувати, захоплювався радіотехнікою, фізикою, малюванням, читав багато книжок. У школі відрізнявся старанною поведінкою, оформляв шкільну стіннівку.
В 1970 році Валентина Олександровича призвали на флотську службу на Балтику. З цього часу, з його слів, і почалося життя, безпосередньо пов'язане з радіо. На флоті Валентин Олександрович був спочатку радистом, а потім, протягом трирічної служби, старшиною команди радіозв'язку. У цей же час написав лист в Одеський інститут зв'язку імені Попова з проханням вислати умови прийому. Вислали. І одночасно запросили на навчання. Це був уже 73-й рік, коли служба закінчилася. А коли приїхав додому, почалися кардинальні зміни в житті. По-перше, почав заочно навчатися в інституті, по-друге, одружився і заступив на роботу саме на ЛТБ, в Будинок радіо. У цьому ж році його призначили інженером Луганського телецентра в службу ПТЗ (пересувних телевізійних засобів).
Три роки працював електромеханіком, продовжуючи навчатися в інституті, а в 1976 році вирішив спробувати іншу справу - інженера в Ворошиловградському вугільному комбінаті в обчислювальному центрі бюро зв'язку. Відпрацював рік і зрозумів, що це не його покликання. Потім ще була робота на кафедрі НЕМ (напівпровідникового електровакуумного машинобудування) в Луганському машінституті. Але, попрацювавши більше року, Валентин Олександрович зрозумів: "Це теж не моє". Захоплення радіо було набагато серйознішим, цілеспрямованим. Він не переставав вивчати літературу з телебачення і радіо.
У 1979 році закінчив інститут, а роком пізніше став старшим інженером служби технічного контролю Ворошиловградського радіотелецентру, віддавши цій посаді кілька років. Потім була організована вже не служба, а зональний центр технічного контролю Держтелерадіо УРСР, в функції якого входив контроль за всіма телевізійними і радіомовними засобами чотирьох областей так званої Східної зони. До неї входили Харківська, Сумська, Донецька і Ворошиловградська області.
Центр суворо контролював програми, передачі й технічні засоби Міністерства зв'язку. Валентин Олександрович обіймав в той час посаду головного фахівця зонального центру, і йому доводилося часто їздити і перевіряти ситуації на місцях. І, природньо, якщо виникав будь-який нюанс, то вся інформація тут же повідомлялася в Держтелерадіо України. Залежно від поїздки визначалася подальша доля того чи іншого телеретранслятора або цеху.
Чотири останніх роки Валентин Олександрович - заступник генерального директора ЛОДТРК. Він прийшов на посаду того, кому відводилася одна з головних ролей в розв'язанні проблем, що накопичились. Тоді для ЛТ був не найкращий час: період відсутності фінансування, непомірні штрафи. І розібратися в усьому цьому належало саме йому. Було необхідно провести держкомісію по прийому об'єктів підприємства. Через два місяці все стало на свої місця.
Здавалося б, одна проблема вирішена, можна спокійно дихнути. Але ні. Треба було займатися переобладнанням телецентру, незважаючи на те, що фінансування не було взагалі, лиш деякі прибутки приносила реклама. Довелося підіймати самостійну господарську діяльність, опановувати свій госпрозрахунок, щоб заробляти гроші хоч би на оплату телефонів і комунальних послуг. Це була друга, до того ж дуже серйозна проблема.
І ось тут почалися перетворення. Переобладнали радійну студію в телевізійну. І здали в експлуатацію. Після цього на черзі стала заміна обладнання Будинку радіо. Технічні засоби були привезені з Чехословаччини. Але скільки було турботи: договори з підрядниками, встановлення, налагодження апаратури, здача держкомісії.
Тільки вирішив Валентин Олександрович це питання, як тут же виникло наступне. Не вистачало апаратних монтажу. Довелося через Держтелерадіо домовлятися по всій Україні, де можна купити це обладнання. Привезли його з Одеси. Одночасно йшла робота з облдержадміністрацією по створенню нового обласного, саме луганського, 34-го каналу. Тоді це були тільки бажання. Але потім, в 1998 році, прийшов новий генеральний директор, і почалося втілення цього плану в життя. Були підготовані проектне завдання, пропозиції по створенню ТБ-каналу до Держтелерадіо, Національної ради по ТБ і РМ та облдержадміністрації. Спільно виробили план, обговорили розподіл обов'язків, порядок здійснення задумів, фінансування. Внесли в план і пункт по переобладнанню підприємства.
Було вирішено придбати цифрову апаратуру. Багато терпіння й наполегливості довелося виявити Валентину Олександровичу, домагаючись дозволу відкрити новий канал. Поїздки щотиждень в Київ, "візити" в Мінфін, Кабмін вимотували. Добилися фінансування, купили обладнання, уклали контракт з фірмою "Панасонік" про постачання техніки, яка вже працює.
Одночасно проводилася робота по створенню нової телевізійної студії, третьої по рахунку - для редакції інформації. А скільки ще невирішених проблем очікує Валентина Олександровича.
Отак і буває: В.Вєровський з дитинства захоплювався радіотехнікою - і вийшло так, що це захоплення переросло не в звичку, не в роботу, а в життя. Він дуже хоче, аби підприємство й далі розвивалось, щоб технічна його частина повсякчас була готова до втілення творчих задумів, щоб компанія займала лідируючі позиції в Україні по якості створення теле- і радіопередач. Адже для відданного своїй справі керівника телерадіопідприємства важливо виправдати довір'я глядачів, слухачів, тих, для кого все це створюється.