Частина 05
НАМ ВИПАЛА ТЕЛЕЕПОХА... — (роздуми за кадром)
Тетяна Дейнегіна, заслужений журналіст України, головний редактор ТВО художньо- просвітницьких програм ЛОДТРК, член Національної спілки письменників України
"Якщо є бажання "досхочу напитися Життя", даваймо відмовимося бути бідними, сумними, безпам'ятними, заборонимо душі нудьгу, невігластво чи духовне зубожіння, а рукам і серцю - лінощі. Бо ми красиві не тільки зовнішньо. Є чим пишатися кожній людині, кожному містові, району, селу, селищу, вулиці, родині", - таке моє звернення до земляків передувало першій програмі телевізійного циклу "Будьмо!" творчого об'єднання "Злагода" Луганської обласної державної телерадіокомпанії у червні 1999 року. І як неможливе без минулого й сучасного майбутнє,... так неможливе майбутнє без однокорінності: "будинок", "будувати", "буду"..."
І хоча епоха ототожнювання "народу" з "електоратом", а "політичної повії" з "провідною журналістикою" тощо унеможливлювала здійснення цього "досхочу" бодай "на мінімальному прожитковому рівні душі" пересічного громадянина, наш маленький творчий осередок єдиновірців (я, автор і ведуча цієї програми, телеоператор Олександр Пичугін, режисер телебачення Валентина Курчина, звукорежисер Ростислав Гуль та інші) вважали за необхідне протидіяти безвиході, що вже не лише де-не-де оселилася в серцях, відчували власну відповідальність за те, які наслідки залишатимуть в серцях наше кожне слово, кожний кадр, кожний звук...
Тим більше, що інтегральний напрямок або творче кредо нашого об'єднання означено вже його назвою (а на Луганському телебаченні це величне й таке родинне слово "злагода" ми почали писати й промовляти з великої літери за десять років до його просякнення у всеукраїнську підсвідомість...), бо неможливо відокремити злагоду у суспільстві чи поміж людей від злагоди із власною душею, совістю, гідністю...
Додавало сили у майже донкіхотських прагненнях розуміння того, що саме такі, нехай і зовнішньо маленькі, осередки журналістів, телевізійників, письменства тощо і сприятимуть неприборканості коренів й ствердженню нових паростків нашого родоводу. А ще - відчуття: якщо щасливі шлюби вершаться на небесах, як стверджують, то справжнє творче породичання, напевне, теж дарує Всевишня сила. Але його так легко зруйнувати вщерть, бо взаємоповага, вміння почути (не тільки чути!) голос іншого навіть без слів, взаєморозуміння й постійне прагнення бути гідним своїх єдиновірців - неабияка праця, перш за все, духовна. Саме з цього почалося Телебачення моєї Долі.
На жаль, не існує жодного метра кінострічки (чи не прикро, що не створено хоча б символічного телерадіомузею?...), яка би зафіксувала наше "кіношне" телеминуле, коли ще й не мріяли про фантастичні можливості, як знімали на кінокамерах, рахуючи епізоди зйомок й промови по секундах, як передувала цьому обов'язкова технічна "процедура" - треба було вдарити олівцем чи якоюсь паличкою по мікрофону (щоб з'явилася позначка на звуковій дорожці: "Початок синхрону"), а потім вже починати говорити. Зараз це важко уявити, що поруч з кінооператором знаходився звукооператор з магнітофоном. Важко уявити, з яким жахом ми тоді промовляли: "Несинхрон..." - молилися Богові чи кіномонтажерам, щоби ніде не зсунулася кіноплівка від феромагнітної, бо тоді губи людини промовлятимуть одне, а голос - інше, або голос вже мовчатиме, а губи ще будуть ворушитися тощо. Це зараз потішно згадувати, а тоді не до сміху було!...
А як свого часу ми були приречені збирати кількасотенний "екіпаж" учасників художньої самодіяльності і везти їх до Донецька на запис програми "Сонячні кларнети" - бо вважали життєнеобхідним, щоб телеглядачі усієї України побачили й почули талановитих аматорів Луганщини попри те, що того часу ще не було у нас кольорової телевізійної техніки... Сьогодні це вже історичні сторінки нашої телебіографії.
Яким незабутнім святом була поява на долонях нашого телепростору дивної армади пересувної телевізійної станції "Магнолія" з "допоміжкою", як ласкаво називають й досі наші технічні співпрацівники допоміжний автобус, де розміщено телекамери та інше обладнання. Як гордо й красиво з'являлися вони в різних куточках області чи Луганська - море людей спостерігали за нашими величними колегами майже як за космонавтами. Та й зараз поява ПТС викликає неабиякий інтерес, а тоді...
Це сьогодні нам майже усталеним здається найсучасніший цифровий формат нашої телевізійної техніки, хоча розуміємо, скільки зусиль для цього доклав наш генеральний директор М.А.Тимошенко, яка потужна підтримка керівництва області (й не тільки моральна) супроводжувала наше технічне переозброєння...
Сьогодні з деякою гіркотою згадую незабутню поїздку до Болгарії (коли б тоді в нас була камера DVCPRO!...) на зйомку фільму "Апостоли слов'янської культури", присвяченого авторові болгарського тлумачного словника Найдену Герову, духовному побратимові Володимира Даля й Бориса Грінченка. Софія, Пловдив, Копрівштиця... Грандготелі, мікроавтобус "НІСАН" у нашому розпорядженні, освітлювачі, повна допомога болгарських телевізійників...
Нас з великою повагою й щирістю зустріли професори, лицарі словесності в Софійському університеті імені Клімента Охрідського. Як хотілося зафіксувати усе побачене й почуте. Але...стукоче у мозку: "Плівки дуже мало..." А кіно є кіно - не перепишеш, не перезнімеш. І почалося - поки з'ясуєш, що найважливіше повинен висловити той чи інший вчений (а чи легко у променистому сяйві зірок визначити сегменти особистого світла?!), а потім сором'язливо висловлюєш прохання повторити щось конкретне й зауважуєш, що це треба зробити за дві хвилини або три тощо. А паралельно з нами знімають болгарські й американські телевізійники, без обмежень у часовому просторі. І, головне, тихесенько собі, навіть непомітно. А мені потрібно ж спочатку грюкнути чимось по мікрофону. І починає гуркотіти наш "Кінор"...
І те, що нам було ще звичним, нашим колегам здавалося архаїзмом. То ж увага до нас виникла подвійна - не тільки творча, але й технічна. Два-три дні потому мій болгарський колега тележурналіст Георгій Костов почав мені переказувати, мовляв, американці пропонують змінятися - "ваш "Кінор" на їх відеокамеру..." - я навіть замислилася: "А якщо справді?..."
Але одразу згадалися праведно-комуністичні очі Алли Моспанової, яка того часу очолювала наш облтелерадіокомітет, і зміст підписаного нею листа на адресу начальника Бориспільського аеропорту, в якому йшлося про те, що луганська телегрупа, відряджена до Болгарії на зйомки, "має при собі кінокамеру "Кінор" (в кількості 1 шт.), звуковий магнітофон (1 шт.), дві касети до "Кінору", кіноплівка (2 коробки - 480 метрів), освітлювальний прибор та штатив до нього, акумулятор (1 шт.), плівка магнітна (3 касети), котрі належать Луганському облтелерадіокомітетові і підлягають поверненню по закінченні знімального періоду". - Отже, "поверненню"! тому нема чого вагатися - відповідаю, що не маю права "змінятися", бо "Кінор" - державна власність. А потім запитую: "Навіщо він вам? Ви маєте таку сучасну техніку на заздрість нам...".
А колеги регочуть до сліз, хоча доброзичливо: "Ми вашого "Кінора" поруч з дінозавром у музеї б демонстрували..." - а потім співчували, що нам довелося їхати за кілька кордонів аж з 480 метрами кіноплівки...А наступного дня подарували нам три коробки американської кіноплівки - подарували!...
... І ось тепер маємо найсучаснішу телевізійну техніку. Але чи доведеться коли-небудь наблизитися до цих слов'янських скарбів очима телекамери? Навряд.
Але, дійсно, щаслива доля припала мені на телестежинах. Ніколи не втомлюся дякувати за неї численних вчителів, друзів, колег, героїв телепрограм. Талановитий поет і красива людина Іван Данилович Низовий передав мені свого часу телевізійну редакцію художніх програм. І так щиро благословили мене разом з тодішнім головним редактором студії телебачення, письменником Геннадієм Довнаром, що ніби конфесією відбулася на усе моє життя "телевіра"...
Іван Данилович з благословінням, рекомендаціями, записниками, творчими планами й обсягом роботи вручив мені рукопис-нотатки Валентина Васильовича Нестайка, який радив розповісти про ювілейну дату, що наближалася, - 175-річчя від дня народження Володимира Івановича Даля, Козака Луганського. Ще не було в нашому місті музею Даля - у славнозвісному будиночку розташовувалась обласна організація Спілки письменників України. Саме там і познайомив мене письменник Микита Антонович Чернявський з незабутнім Юрієм Олексійовичем Єненком, головним лікарем Луганського обласного онкологічного диспансеру, кандидатом медичних наук, захопленим особистістю й творчістю В.І.Даля. І ось поєдналися "далезнавська" захопленість Юрія Олексійовича з моєю ідеєю про створення телевізійного клубу творчої інтелігенції "Далевські зустрічі".
Напередодні 200-річного ювілею від дня народження великого земляка, Козака Луганського, світло й тремтливо згадуються перші "далевські" телекроки, своєрідними символами яких залишилися у пам'яті письмове приладдя, старовинне перо, фоліанти, які на кожну телепрограму приносив Юрій Олексійович. А сам Юрій Єненко, вартий звання апостола слов'янської культури, енциклопедична особистість, витончено-інтелігентна й високодуховна людина, завжди здавався мені моральним посланцем далевсько-чеховських епох, якимось таким несучасним для ХХ сторіччя променем людяності, любові й доброти. Його очі переповняв вселенський біль навіть коли обличчя сміялося - але це вже тема іншої розмови...
Отже, 27 січня 1980 року. Перший вихід в ефір телевізійного клубу творчої інтелігенції "Далевські зустрічі". Особливо незабутня тема "Володимир Даль - Козак Луганський" за сценарним планом Юрія Єненка, передача, в якій моя місія не обмежувалася редакційно-організаторською (а хто знайомий з телевізійною "кухнею", той уявляє, що це таке!), бо відкрити телеклуб і вести його разом з Юрієм Олексійовичем я вважала за велику честь. Як ретельно він готувався до кожного епізоду, як зважено ставився до кожного слова, ніби цілував його, перш ніж вимовити, з якою чемністю й увагою слухав співбесідників, як делікатно вмів прийти на допомогу, взяти на себе ініціативу або вчасно замовчати, відчуваючи чиюсь потребу бути почутим...
Як дорогоцінну реліквію зберігаю я в своєму архіві написаний рукою Юрія Олексійовича сценарний план тієї нашої першої з "Далевських зустрічей" за участю відомих земляків (на той час - ворошиловградців, але й ці програми були вагомими кроками на шляху до повернення містові історичного імені) письменників Валерія Полуйка, Микити Чернявського, Степана Бугоркова, заслужених артистів України Валерія Музики, Дмитра Вітченка, артистів обласної філармонії Лариси Суворової, Семена та Геннадія Єгіних, Семена Шапіро, художника Миколи Папуцина...
Великою школою творчої відповідальності щодо минулого, сучасного й майбутнього залишається в моїй долі багаторічне спілкування з незабутнім Юрієм Олексійовичем. Вражало його природне вміння побачити неповторне в кожній людині, ні до чого не залишатися байдужим, прагнення не тільки запам'ятати але й зафіксувати десь у записнику найдрібніші деталі зустрічей чи прикмет довкілля. А скільки дорогих тепер вже й моєму серцю людей подарував він мені під час роботи над нашими телепрограмами впродовж понад півтора десятиріччя. Я з повним правом кажу "наші" навіть про телепрограми, в яких автором і ведучим був Юрій Єненко. Але ж на усіх зйомках, розшифровках, монтажах - на усіх етапах від задуму та планування до виходу в ефір - моя безпосередня участь була не тільки редакторським обов'язком чи необхідністю журналістської причетності до його великої подвижницької праці, але й щасливими, плідними і навіть повчальними роками творчого спілкування з незабутньою людиною високої духовності, феномен якої навіть важко означити земними словами...
Хто зна, якщо б не перетворилися свого часу у "програми життя" для Юрія Олексійовича створення музеїв Володимира Даля та Бориса Грінченка в селі Олексіївка Перевальського району, встановлення пам'ятників Борисові Грінченку в Олексіївці чи Тарасові Шевченку в обласному центрі, проведення міжнародних Далевських та Грінченківських читань, ідею яких сформували телевізійні "Далевські зустрічі", життєва необхідність висловити своє бачення великих особистостей Володимира Даля, Бориса Грінченка, Антона Чехова, Всеволода Гаршина на телеекрані, на сторінках газет, журналів, альманахів, книг тощо, скільки б світла чи сили втратила така незахищена на зламі століть і тисячоліть скарбниця нашої духовності...
Вкотре, перегортаючи сторінки численних сценарних планів, нотатків, наших спільних проектів, передивляючись свій телеархів, де Його почерк, Його думки, де ще звучить Його голос, де Його очі, що переповнені вселенським сумом, знову і знову ніби до усіх Його сучасників звертається Вічність: "Чому?...".
Чи могла я передбачити, що по-єненківські мужньо, достойно, інтелігентно "запросить" мене Юрій Олексійович приїхати до нього у лікарню, переборюючи неймовірний біль (Господи, яку силу волі і духа, яку самовіддану Любов до усіх нас треба було відчувати...), одягне костюма, святкову сорочку й навіть краватку, самотужки прийде до свого робочого кабінету... Він був Лікарем й УСЕ усвідомлював... Я теж вже розуміла (хоча так хотілося вірити, що Всевишній змилостивиться...), що ЦЕ інтерв'ю - вперше і востаннє за Його ініціативою - сповідь, а, правильніше, духовний заповіт великого подвижника на порозі Вічності. Але це мій голос тремтів й комок підступав до горла, і сльози так непросто було затамувати "на потім". А Юрій Олексійович... Відеоплівка зберігає Його тихий і зовнішньо спокійний голос, Його мудрі слова про справжні цінності і духовні скарби, про необхідність бути Людиною в будь-якій ситуації... Тепер це вже голос із Вічності. І Його останній автограф, в якому нагадав Юрій Єненко: "Мій шлях в літературу починався з телебачення...".
Чи могла я уявити, що саме з цієї телевізійної студії "Б", де традиційно проходили записи чи "прямі ефіри" єненківських програм, де назавжди залишилася вагома частина Його світлої Душі, розповідатиму про смерть такої дорогої для тисяч земляків людини, що саме сюди прийдемо від Його могили в день сороковин, щоби разом з глядачами в найгіркішому за моє життя прямому ефірі пом'янути, аби ніколи не забути...
Ми, на жаль, іноді звикаємо запізнитися, запізнитися зняти за життя, вчасно про щось чи когось розповісти. Дійсно, й життя телевізійників має виміри часу. І все ж як не покаятися перед усіма, до кого "не встигли" або "не встигнемо"... Бо ми теж просто люди.
Але час від часу переглядаємо архівні відеокасети. І знову ніби разом з нами незабутній Владислав Андрійович Титов, письменник, лауреат Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка, автор всесвітньовідомої колись повісті "Усім смертям на зло" (чи знають щось про цю легендарну людину наші юні земляки?...). Або ще один шевченківський лауреат, письменник Григір Тютюнник, доля якого була безпосередньо причетною до нашого краю, - ми маємо право підкреслити, що це ім'я свого часу відродилося, зазвучало на всю Україну з нашого обласного телеекрану...
А скільком педагогам допомогли наші телепрограми познайомити молодь з творчістю письменників-земляків, членів Національної спілки письменників України Василя Голобородька, Григорія Половинка, Івана Низового, Геннадія Довнара, Олексія Неживого, Андрія Медведенка, Ганни Гайворонської тощо. Скільки сторінок творчості акторів, музикантів чи співаків зберігається завдяки відеострічкам... Скільки облич і справ, численні обличчя й долі з'являються на нашому екрані і якнайчастіше запис розмагнічується, тобто знищується, бо не передбачено зберігання телепродукції, як, наприклад, газет чи періодичних видань. На жаль.
А втім чи не прийшов час замислитися, що загубили ми, коли втратили кінопрокат, кіноархіви? На власному досвіді знаю, що майже неможливо відшукати воєнну чи "афганську" хроніку, виявилося неможливим зібрати кінострічки за участю нашого славнозвісного Михайла Васильовича Голубовича, народного артиста України і начальника управління культури і мистецтв облдержадміністрації, неможливо побачити вистави, яким ще кілька років тому раділи прихильники луганських театрів... В епоху телебачення, коли телевідеотехніка перетворилася майже в найголовнішого члена сім'ї, чи не прийшов час створити обласний відеоархів (звичайно, на форматі не побутового рівня). Або створити умови для тривалого зберігання фондів професійного обласного державного телебачення ( пам'ятаючи, що справжні скарби народу - це не політичні бійки..).
Я впевнена, що навряд чи знайдуться люди, які б серйозно поставилися до цієї думки й тим більше почали б одразу практичні дії. Але, не таємниця, що прогресом "керують" мрійники і романтики, фантасти і поети... Адже все більше доказів, що зовсім не дурниця - поетична версія з приводу яблунь на Марсі. І не випадково кожна родина, купуючи відеотехніку, мріє вже не про зібрання "мильних опер", а, перш за все, про сімейний архів, щоб колись правнуки побачили вашу усмішку, щоб навіть з вічності сяяли ваші очі і нагадували, що саме пам'ять робить людину Людиною. А хіба не стверджуємо ми переконливо не тільки те, що, як талановито й образно означила поетеса Ганна Гайворонська, "Луганщина - світанок України", але й те, що ми не просто "мешканці" області, а велика й дружна родина. А родину чи можна уявити без прагнення зберігти свою історію? Адже вже так багато втрачено того, що нікому й ніколи не повернути, що потім не купити за будь- які гроші.
Я впевнена, що скімлить серце газетного журналіста, коли він бачить оселедчика, якого загорнуто у твою статтю. Навряд чи і оселедчик здасться смачним чи привабливим. Але втіхою - впевненість, що хоча б ті, конкретні люди, про кого чи заради кого написано, прочитали й навіть акуратно вирізали - на незабудь! - твоє натхнення. На крайній випадок твої журналістські страждання збереже бібліотека (обласна універсальна наукова це зробить обов'язково!).
Але якими словами означити почуття тележурналіста (а разом з ним усієї творчої групи - режисер, оператор, звукорежисер, режисер монтажу тощо), коли те, що було телепередачею, перетворюється в "чистий папір" тобто плівку для чергового запису майбутнього твого телестраждання, куди не можна не вкласти часточку душі, серця, дні й ночі... Якими словами передати гіркоту, що залишилася в серці від неможливості зберегти, наприклад, творчі портрети усіх куточків, усіх міст і районів області - яку скарбницю талантів, учасників творчих звітів Другого Всеукраїнського огляду народної творчості не судилося якщо не назавжди, то хоча б на десятиріччя чи вік подарувати землякам.
А втім зігріває серце те, що крапля за краплею ніби сімейні альбоми створюються вже (нехай неофіційні) відеоархіви в деяких містах і районах області. А скільки наших телепрограм продовжують жити на домашніх касетах - і неодноразово доводилось нам звертатися за допомогою до приватних відеозібрань... І дякувати Богові чи долі, що серед наших телеглядачів чимало наших єдиновірців.
Саме про нашу з вами безцінну духовну спільність, шановні земляки, писав у своїй статті "Нові паростки родоводу" (журнал "Телерадіовісник України" січень, 1994 року) київський журналіст Олександр Куракса, аналізуючи програми творчого об'єднання "Злагода" Луганської облдержтелерадіокомпанії: "Через маленькі легенди, поеми й драми (а їх потрібно не тільки знайти, мов самородки коштовностей у породі, але й оцінити, відшліфувати й огранити) група луганських телевізійників розкриває нам очевидне: нема в Україні духовних околиць та віддалених слобод. Є ми гуртом у тій державі, яку маємо, таку й маємо, часом зболені, розгублені, безпомічні, але великі своєю спрагою до доброти, гідності, чесності. Отже, ми живемо і виживаємо і обов'язково станемо кращими!"
А поки - до зустрічі в ефірі на тридцять четвертому та УТ-3 каналах Луганської обласної державної телерадіокомпанії!
Це наша епоха. Тобі, ХХІ сторіччя,
На згадку, на незабудь - долі, думки і серця,
Й мільйони очей вимальовує телеобличчя.
Це - наш телепростір. І наша - стежина оця.
Від серця до серця. Нам випала телеепоха.
І ми обирали. І нас обирала вона.
І вчилося серце в людині побачити Бога
Й вдивлятися серцем в усе, що, на жаль, промина...
Роки промайнуть, ніби миті. Та пізно чи рано
Замислиться світ, схаменеться, згадає, що є
Сильніший за будь-яку силу - храм телеекрану
І світло його вже не згасне і не промайне.
Й страждання, і радощі, темні і сонячні кроки,
Облич неповторність і Пісня пісень голосів -
О, як зберегти, все, що бачили ми телеоком
Й серцями казали-страждали від перших осіб.
І ми не з тобою були, а - тобою, Епохо.
І завтра, як вчора, летіти чи їхати нам,
Або просто неба йти пішки до Бога,
Щоб Віру, Надію й Любов дарувати синам,
Й заради онуків не квапитись мовити Слово,
Що Вічністю телестрічок не погасне, не вмре,
Бо й наші серця залишатимуться калиново
Очима історії, й речником і піснярем.
Й колись у великій і справжньо щасливій Вкраїні
Із телеархівів і наші зійдуть голоси
І нашими телеочима сьогоднішні днини
Побачать нащадки - усе, що було і єси,
Страждання і радощі, темні і сонячні кроки,
Облич неповторність і Пісня пісень голосів -
Усе, що писали, що бачили ми телеоком
Й серцями казали - страждали від перших осіб.
І хоча епоха ототожнювання "народу" з "електоратом", а "політичної повії" з "провідною журналістикою" тощо унеможливлювала здійснення цього "досхочу" бодай "на мінімальному прожитковому рівні душі" пересічного громадянина, наш маленький творчий осередок єдиновірців (я, автор і ведуча цієї програми, телеоператор Олександр Пичугін, режисер телебачення Валентина Курчина, звукорежисер Ростислав Гуль та інші) вважали за необхідне протидіяти безвиході, що вже не лише де-не-де оселилася в серцях, відчували власну відповідальність за те, які наслідки залишатимуть в серцях наше кожне слово, кожний кадр, кожний звук...
Тим більше, що інтегральний напрямок або творче кредо нашого об'єднання означено вже його назвою (а на Луганському телебаченні це величне й таке родинне слово "злагода" ми почали писати й промовляти з великої літери за десять років до його просякнення у всеукраїнську підсвідомість...), бо неможливо відокремити злагоду у суспільстві чи поміж людей від злагоди із власною душею, совістю, гідністю...
Додавало сили у майже донкіхотських прагненнях розуміння того, що саме такі, нехай і зовнішньо маленькі, осередки журналістів, телевізійників, письменства тощо і сприятимуть неприборканості коренів й ствердженню нових паростків нашого родоводу. А ще - відчуття: якщо щасливі шлюби вершаться на небесах, як стверджують, то справжнє творче породичання, напевне, теж дарує Всевишня сила. Але його так легко зруйнувати вщерть, бо взаємоповага, вміння почути (не тільки чути!) голос іншого навіть без слів, взаєморозуміння й постійне прагнення бути гідним своїх єдиновірців - неабияка праця, перш за все, духовна. Саме з цього почалося Телебачення моєї Долі.
На жаль, не існує жодного метра кінострічки (чи не прикро, що не створено хоча б символічного телерадіомузею?...), яка би зафіксувала наше "кіношне" телеминуле, коли ще й не мріяли про фантастичні можливості, як знімали на кінокамерах, рахуючи епізоди зйомок й промови по секундах, як передувала цьому обов'язкова технічна "процедура" - треба було вдарити олівцем чи якоюсь паличкою по мікрофону (щоб з'явилася позначка на звуковій дорожці: "Початок синхрону"), а потім вже починати говорити. Зараз це важко уявити, що поруч з кінооператором знаходився звукооператор з магнітофоном. Важко уявити, з яким жахом ми тоді промовляли: "Несинхрон..." - молилися Богові чи кіномонтажерам, щоби ніде не зсунулася кіноплівка від феромагнітної, бо тоді губи людини промовлятимуть одне, а голос - інше, або голос вже мовчатиме, а губи ще будуть ворушитися тощо. Це зараз потішно згадувати, а тоді не до сміху було!...
А як свого часу ми були приречені збирати кількасотенний "екіпаж" учасників художньої самодіяльності і везти їх до Донецька на запис програми "Сонячні кларнети" - бо вважали життєнеобхідним, щоб телеглядачі усієї України побачили й почули талановитих аматорів Луганщини попри те, що того часу ще не було у нас кольорової телевізійної техніки... Сьогодні це вже історичні сторінки нашої телебіографії.
Яким незабутнім святом була поява на долонях нашого телепростору дивної армади пересувної телевізійної станції "Магнолія" з "допоміжкою", як ласкаво називають й досі наші технічні співпрацівники допоміжний автобус, де розміщено телекамери та інше обладнання. Як гордо й красиво з'являлися вони в різних куточках області чи Луганська - море людей спостерігали за нашими величними колегами майже як за космонавтами. Та й зараз поява ПТС викликає неабиякий інтерес, а тоді...
Це сьогодні нам майже усталеним здається найсучасніший цифровий формат нашої телевізійної техніки, хоча розуміємо, скільки зусиль для цього доклав наш генеральний директор М.А.Тимошенко, яка потужна підтримка керівництва області (й не тільки моральна) супроводжувала наше технічне переозброєння...
Сьогодні з деякою гіркотою згадую незабутню поїздку до Болгарії (коли б тоді в нас була камера DVCPRO!...) на зйомку фільму "Апостоли слов'янської культури", присвяченого авторові болгарського тлумачного словника Найдену Герову, духовному побратимові Володимира Даля й Бориса Грінченка. Софія, Пловдив, Копрівштиця... Грандготелі, мікроавтобус "НІСАН" у нашому розпорядженні, освітлювачі, повна допомога болгарських телевізійників...
Нас з великою повагою й щирістю зустріли професори, лицарі словесності в Софійському університеті імені Клімента Охрідського. Як хотілося зафіксувати усе побачене й почуте. Але...стукоче у мозку: "Плівки дуже мало..." А кіно є кіно - не перепишеш, не перезнімеш. І почалося - поки з'ясуєш, що найважливіше повинен висловити той чи інший вчений (а чи легко у променистому сяйві зірок визначити сегменти особистого світла?!), а потім сором'язливо висловлюєш прохання повторити щось конкретне й зауважуєш, що це треба зробити за дві хвилини або три тощо. А паралельно з нами знімають болгарські й американські телевізійники, без обмежень у часовому просторі. І, головне, тихесенько собі, навіть непомітно. А мені потрібно ж спочатку грюкнути чимось по мікрофону. І починає гуркотіти наш "Кінор"...
І те, що нам було ще звичним, нашим колегам здавалося архаїзмом. То ж увага до нас виникла подвійна - не тільки творча, але й технічна. Два-три дні потому мій болгарський колега тележурналіст Георгій Костов почав мені переказувати, мовляв, американці пропонують змінятися - "ваш "Кінор" на їх відеокамеру..." - я навіть замислилася: "А якщо справді?..."
Але одразу згадалися праведно-комуністичні очі Алли Моспанової, яка того часу очолювала наш облтелерадіокомітет, і зміст підписаного нею листа на адресу начальника Бориспільського аеропорту, в якому йшлося про те, що луганська телегрупа, відряджена до Болгарії на зйомки, "має при собі кінокамеру "Кінор" (в кількості 1 шт.), звуковий магнітофон (1 шт.), дві касети до "Кінору", кіноплівка (2 коробки - 480 метрів), освітлювальний прибор та штатив до нього, акумулятор (1 шт.), плівка магнітна (3 касети), котрі належать Луганському облтелерадіокомітетові і підлягають поверненню по закінченні знімального періоду". - Отже, "поверненню"! тому нема чого вагатися - відповідаю, що не маю права "змінятися", бо "Кінор" - державна власність. А потім запитую: "Навіщо він вам? Ви маєте таку сучасну техніку на заздрість нам...".
А колеги регочуть до сліз, хоча доброзичливо: "Ми вашого "Кінора" поруч з дінозавром у музеї б демонстрували..." - а потім співчували, що нам довелося їхати за кілька кордонів аж з 480 метрами кіноплівки...А наступного дня подарували нам три коробки американської кіноплівки - подарували!...
... І ось тепер маємо найсучаснішу телевізійну техніку. Але чи доведеться коли-небудь наблизитися до цих слов'янських скарбів очима телекамери? Навряд.
Але, дійсно, щаслива доля припала мені на телестежинах. Ніколи не втомлюся дякувати за неї численних вчителів, друзів, колег, героїв телепрограм. Талановитий поет і красива людина Іван Данилович Низовий передав мені свого часу телевізійну редакцію художніх програм. І так щиро благословили мене разом з тодішнім головним редактором студії телебачення, письменником Геннадієм Довнаром, що ніби конфесією відбулася на усе моє життя "телевіра"...
Іван Данилович з благословінням, рекомендаціями, записниками, творчими планами й обсягом роботи вручив мені рукопис-нотатки Валентина Васильовича Нестайка, який радив розповісти про ювілейну дату, що наближалася, - 175-річчя від дня народження Володимира Івановича Даля, Козака Луганського. Ще не було в нашому місті музею Даля - у славнозвісному будиночку розташовувалась обласна організація Спілки письменників України. Саме там і познайомив мене письменник Микита Антонович Чернявський з незабутнім Юрієм Олексійовичем Єненком, головним лікарем Луганського обласного онкологічного диспансеру, кандидатом медичних наук, захопленим особистістю й творчістю В.І.Даля. І ось поєдналися "далезнавська" захопленість Юрія Олексійовича з моєю ідеєю про створення телевізійного клубу творчої інтелігенції "Далевські зустрічі".
Напередодні 200-річного ювілею від дня народження великого земляка, Козака Луганського, світло й тремтливо згадуються перші "далевські" телекроки, своєрідними символами яких залишилися у пам'яті письмове приладдя, старовинне перо, фоліанти, які на кожну телепрограму приносив Юрій Олексійович. А сам Юрій Єненко, вартий звання апостола слов'янської культури, енциклопедична особистість, витончено-інтелігентна й високодуховна людина, завжди здавався мені моральним посланцем далевсько-чеховських епох, якимось таким несучасним для ХХ сторіччя променем людяності, любові й доброти. Його очі переповняв вселенський біль навіть коли обличчя сміялося - але це вже тема іншої розмови...
Отже, 27 січня 1980 року. Перший вихід в ефір телевізійного клубу творчої інтелігенції "Далевські зустрічі". Особливо незабутня тема "Володимир Даль - Козак Луганський" за сценарним планом Юрія Єненка, передача, в якій моя місія не обмежувалася редакційно-організаторською (а хто знайомий з телевізійною "кухнею", той уявляє, що це таке!), бо відкрити телеклуб і вести його разом з Юрієм Олексійовичем я вважала за велику честь. Як ретельно він готувався до кожного епізоду, як зважено ставився до кожного слова, ніби цілував його, перш ніж вимовити, з якою чемністю й увагою слухав співбесідників, як делікатно вмів прийти на допомогу, взяти на себе ініціативу або вчасно замовчати, відчуваючи чиюсь потребу бути почутим...
Як дорогоцінну реліквію зберігаю я в своєму архіві написаний рукою Юрія Олексійовича сценарний план тієї нашої першої з "Далевських зустрічей" за участю відомих земляків (на той час - ворошиловградців, але й ці програми були вагомими кроками на шляху до повернення містові історичного імені) письменників Валерія Полуйка, Микити Чернявського, Степана Бугоркова, заслужених артистів України Валерія Музики, Дмитра Вітченка, артистів обласної філармонії Лариси Суворової, Семена та Геннадія Єгіних, Семена Шапіро, художника Миколи Папуцина...
Великою школою творчої відповідальності щодо минулого, сучасного й майбутнього залишається в моїй долі багаторічне спілкування з незабутнім Юрієм Олексійовичем. Вражало його природне вміння побачити неповторне в кожній людині, ні до чого не залишатися байдужим, прагнення не тільки запам'ятати але й зафіксувати десь у записнику найдрібніші деталі зустрічей чи прикмет довкілля. А скільки дорогих тепер вже й моєму серцю людей подарував він мені під час роботи над нашими телепрограмами впродовж понад півтора десятиріччя. Я з повним правом кажу "наші" навіть про телепрограми, в яких автором і ведучим був Юрій Єненко. Але ж на усіх зйомках, розшифровках, монтажах - на усіх етапах від задуму та планування до виходу в ефір - моя безпосередня участь була не тільки редакторським обов'язком чи необхідністю журналістської причетності до його великої подвижницької праці, але й щасливими, плідними і навіть повчальними роками творчого спілкування з незабутньою людиною високої духовності, феномен якої навіть важко означити земними словами...
Хто зна, якщо б не перетворилися свого часу у "програми життя" для Юрія Олексійовича створення музеїв Володимира Даля та Бориса Грінченка в селі Олексіївка Перевальського району, встановлення пам'ятників Борисові Грінченку в Олексіївці чи Тарасові Шевченку в обласному центрі, проведення міжнародних Далевських та Грінченківських читань, ідею яких сформували телевізійні "Далевські зустрічі", життєва необхідність висловити своє бачення великих особистостей Володимира Даля, Бориса Грінченка, Антона Чехова, Всеволода Гаршина на телеекрані, на сторінках газет, журналів, альманахів, книг тощо, скільки б світла чи сили втратила така незахищена на зламі століть і тисячоліть скарбниця нашої духовності...
Вкотре, перегортаючи сторінки численних сценарних планів, нотатків, наших спільних проектів, передивляючись свій телеархів, де Його почерк, Його думки, де ще звучить Його голос, де Його очі, що переповнені вселенським сумом, знову і знову ніби до усіх Його сучасників звертається Вічність: "Чому?...".
Чи могла я передбачити, що по-єненківські мужньо, достойно, інтелігентно "запросить" мене Юрій Олексійович приїхати до нього у лікарню, переборюючи неймовірний біль (Господи, яку силу волі і духа, яку самовіддану Любов до усіх нас треба було відчувати...), одягне костюма, святкову сорочку й навіть краватку, самотужки прийде до свого робочого кабінету... Він був Лікарем й УСЕ усвідомлював... Я теж вже розуміла (хоча так хотілося вірити, що Всевишній змилостивиться...), що ЦЕ інтерв'ю - вперше і востаннє за Його ініціативою - сповідь, а, правильніше, духовний заповіт великого подвижника на порозі Вічності. Але це мій голос тремтів й комок підступав до горла, і сльози так непросто було затамувати "на потім". А Юрій Олексійович... Відеоплівка зберігає Його тихий і зовнішньо спокійний голос, Його мудрі слова про справжні цінності і духовні скарби, про необхідність бути Людиною в будь-якій ситуації... Тепер це вже голос із Вічності. І Його останній автограф, в якому нагадав Юрій Єненко: "Мій шлях в літературу починався з телебачення...".
Чи могла я уявити, що саме з цієї телевізійної студії "Б", де традиційно проходили записи чи "прямі ефіри" єненківських програм, де назавжди залишилася вагома частина Його світлої Душі, розповідатиму про смерть такої дорогої для тисяч земляків людини, що саме сюди прийдемо від Його могили в день сороковин, щоби разом з глядачами в найгіркішому за моє життя прямому ефірі пом'янути, аби ніколи не забути...
Ми, на жаль, іноді звикаємо запізнитися, запізнитися зняти за життя, вчасно про щось чи когось розповісти. Дійсно, й життя телевізійників має виміри часу. І все ж як не покаятися перед усіма, до кого "не встигли" або "не встигнемо"... Бо ми теж просто люди.
Але час від часу переглядаємо архівні відеокасети. І знову ніби разом з нами незабутній Владислав Андрійович Титов, письменник, лауреат Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка, автор всесвітньовідомої колись повісті "Усім смертям на зло" (чи знають щось про цю легендарну людину наші юні земляки?...). Або ще один шевченківський лауреат, письменник Григір Тютюнник, доля якого була безпосередньо причетною до нашого краю, - ми маємо право підкреслити, що це ім'я свого часу відродилося, зазвучало на всю Україну з нашого обласного телеекрану...
А скільком педагогам допомогли наші телепрограми познайомити молодь з творчістю письменників-земляків, членів Національної спілки письменників України Василя Голобородька, Григорія Половинка, Івана Низового, Геннадія Довнара, Олексія Неживого, Андрія Медведенка, Ганни Гайворонської тощо. Скільки сторінок творчості акторів, музикантів чи співаків зберігається завдяки відеострічкам... Скільки облич і справ, численні обличчя й долі з'являються на нашому екрані і якнайчастіше запис розмагнічується, тобто знищується, бо не передбачено зберігання телепродукції, як, наприклад, газет чи періодичних видань. На жаль.
А втім чи не прийшов час замислитися, що загубили ми, коли втратили кінопрокат, кіноархіви? На власному досвіді знаю, що майже неможливо відшукати воєнну чи "афганську" хроніку, виявилося неможливим зібрати кінострічки за участю нашого славнозвісного Михайла Васильовича Голубовича, народного артиста України і начальника управління культури і мистецтв облдержадміністрації, неможливо побачити вистави, яким ще кілька років тому раділи прихильники луганських театрів... В епоху телебачення, коли телевідеотехніка перетворилася майже в найголовнішого члена сім'ї, чи не прийшов час створити обласний відеоархів (звичайно, на форматі не побутового рівня). Або створити умови для тривалого зберігання фондів професійного обласного державного телебачення ( пам'ятаючи, що справжні скарби народу - це не політичні бійки..).
Я впевнена, що навряд чи знайдуться люди, які б серйозно поставилися до цієї думки й тим більше почали б одразу практичні дії. Але, не таємниця, що прогресом "керують" мрійники і романтики, фантасти і поети... Адже все більше доказів, що зовсім не дурниця - поетична версія з приводу яблунь на Марсі. І не випадково кожна родина, купуючи відеотехніку, мріє вже не про зібрання "мильних опер", а, перш за все, про сімейний архів, щоб колись правнуки побачили вашу усмішку, щоб навіть з вічності сяяли ваші очі і нагадували, що саме пам'ять робить людину Людиною. А хіба не стверджуємо ми переконливо не тільки те, що, як талановито й образно означила поетеса Ганна Гайворонська, "Луганщина - світанок України", але й те, що ми не просто "мешканці" області, а велика й дружна родина. А родину чи можна уявити без прагнення зберігти свою історію? Адже вже так багато втрачено того, що нікому й ніколи не повернути, що потім не купити за будь- які гроші.
Я впевнена, що скімлить серце газетного журналіста, коли він бачить оселедчика, якого загорнуто у твою статтю. Навряд чи і оселедчик здасться смачним чи привабливим. Але втіхою - впевненість, що хоча б ті, конкретні люди, про кого чи заради кого написано, прочитали й навіть акуратно вирізали - на незабудь! - твоє натхнення. На крайній випадок твої журналістські страждання збереже бібліотека (обласна універсальна наукова це зробить обов'язково!).
Але якими словами означити почуття тележурналіста (а разом з ним усієї творчої групи - режисер, оператор, звукорежисер, режисер монтажу тощо), коли те, що було телепередачею, перетворюється в "чистий папір" тобто плівку для чергового запису майбутнього твого телестраждання, куди не можна не вкласти часточку душі, серця, дні й ночі... Якими словами передати гіркоту, що залишилася в серці від неможливості зберегти, наприклад, творчі портрети усіх куточків, усіх міст і районів області - яку скарбницю талантів, учасників творчих звітів Другого Всеукраїнського огляду народної творчості не судилося якщо не назавжди, то хоча б на десятиріччя чи вік подарувати землякам.
А втім зігріває серце те, що крапля за краплею ніби сімейні альбоми створюються вже (нехай неофіційні) відеоархіви в деяких містах і районах області. А скільки наших телепрограм продовжують жити на домашніх касетах - і неодноразово доводилось нам звертатися за допомогою до приватних відеозібрань... І дякувати Богові чи долі, що серед наших телеглядачів чимало наших єдиновірців.
Саме про нашу з вами безцінну духовну спільність, шановні земляки, писав у своїй статті "Нові паростки родоводу" (журнал "Телерадіовісник України" січень, 1994 року) київський журналіст Олександр Куракса, аналізуючи програми творчого об'єднання "Злагода" Луганської облдержтелерадіокомпанії: "Через маленькі легенди, поеми й драми (а їх потрібно не тільки знайти, мов самородки коштовностей у породі, але й оцінити, відшліфувати й огранити) група луганських телевізійників розкриває нам очевидне: нема в Україні духовних околиць та віддалених слобод. Є ми гуртом у тій державі, яку маємо, таку й маємо, часом зболені, розгублені, безпомічні, але великі своєю спрагою до доброти, гідності, чесності. Отже, ми живемо і виживаємо і обов'язково станемо кращими!"
А поки - до зустрічі в ефірі на тридцять четвертому та УТ-3 каналах Луганської обласної державної телерадіокомпанії!
Це наша епоха. Тобі, ХХІ сторіччя,
На згадку, на незабудь - долі, думки і серця,
Й мільйони очей вимальовує телеобличчя.
Це - наш телепростір. І наша - стежина оця.
Від серця до серця. Нам випала телеепоха.
І ми обирали. І нас обирала вона.
І вчилося серце в людині побачити Бога
Й вдивлятися серцем в усе, що, на жаль, промина...
Роки промайнуть, ніби миті. Та пізно чи рано
Замислиться світ, схаменеться, згадає, що є
Сильніший за будь-яку силу - храм телеекрану
І світло його вже не згасне і не промайне.
Й страждання, і радощі, темні і сонячні кроки,
Облич неповторність і Пісня пісень голосів -
О, як зберегти, все, що бачили ми телеоком
Й серцями казали-страждали від перших осіб.
І ми не з тобою були, а - тобою, Епохо.
І завтра, як вчора, летіти чи їхати нам,
Або просто неба йти пішки до Бога,
Щоб Віру, Надію й Любов дарувати синам,
Й заради онуків не квапитись мовити Слово,
Що Вічністю телестрічок не погасне, не вмре,
Бо й наші серця залишатимуться калиново
Очима історії, й речником і піснярем.
Й колись у великій і справжньо щасливій Вкраїні
Із телеархівів і наші зійдуть голоси
І нашими телеочима сьогоднішні днини
Побачать нащадки - усе, що було і єси,
Страждання і радощі, темні і сонячні кроки,
Облич неповторність і Пісня пісень голосів -
Усе, що писали, що бачили ми телеоком
Й серцями казали - страждали від перших осіб.