Частина 04
ШУКАТИ СЛОВО В ЛЮДЯХ
Іван Чалий, Заступник головного редактора Луганського радіо, член Національної спілки письменників України
Свою розповідь про колегу, ветерана Луганського обласного радіо Анатолія Олександровича Бодрика я почну з вірша нашого земляка, поета Микити Антоновича Чернявського.
Як тяжко-важко іноді буває,
Коли словесний голод наступа,
І розбуялі думи обирає
Заїкування неправідь сліпа.
І глушить їх,
Немов осінню гілку
Нестримний вітер пригаша.
Пірнути хочеш - під тобою мілко.
Відчути шир - дрібна твоя душа.
Гукнуть у вись - німа задуха в грудях,
Шугнуть у невідь - навкруги стіна.
І йдеш тоді шукати слово в людях,
Мов у ріллі заплідненій зерна.
І тим щасливий, що воно ніколи
Потрібне слово в людях не згаса,
Що рідна мова, мов безмежне поле,
Колоссями за обрій провиса.
Рядки ці немов написані саме про нього - Анатолія Бодрика, який все своє життя шукає слово в людях. І не просто слово, а живе слово, тому він без зустрічей з людьми, героями своїх розповідей, нарисів, кореспонденцій, не може жити. Навіть коли був тяжко хворий і не було альтернативи складній, небезпечній операції, він напередодні поїхав у найвіддаленіший Троїцький район і тільки після повернення ліг на операційний стіл.
Сам він з глибинного села Йовсуг Біловодського району. Там народився в сім'ї шевця і колгоспниці. Закінчив 10 класів. Волею долі опинився в редакції районної газети "За перемогу". От як пригадує він ті події і розповідає про свою подальшу журналістську долю:
"В 1953 році, після смерті Сталіна, вийшов указ про амністію, та його так перекрутили в редакції (бо більша половина працівників не володіла українською), що вийшов він спотворений. І тоді згадали, що в райвиконкомі є такий інструктор - Бодрик, який українську мову начебто знає непогано. Давайте його до редакції. Таким чином я вперше прилучився до журналістики - був коректором, потім - відповідальним секретарем, а згодом перевели на комсомольську роботу першим секретарем райкому в тому ж Йовсузі, а потім - в Новосвітлівці. А звідти вже, маючи сім'ю, знову потягcя в журналістику - поїхав добувати диплом на факультет журналістики в Київ.
На обласне радіо потрапив в 1965 році. Була вільна посада в редакції сільськогосподарських програм. Сам собі і кореспондент, і редактор.
А на радіо перші уроки радіожурналістики давав мені Василь Григорович Трускалов. Я навіть не знав, як підійти до магнітофона-репортера. А він був великий, як скриня. Ледь підіймав його. Василь показував, як вмикати, робити запис, вимикати. Та головним своїм наставником вважаю Івана Петровича Косенка. Перші мої матеріали йшли саме через нього.
Згодом перевели мене старшим редактором громадсько-політичних програм. Відповідав за висвітлення економічного життя, молодіжні і громадсько-політичні програми.
Часто запитують, що найважче в нашій роботі. На мою думку, найважче буває у двох випадках: коли фактичного матеріалу дуже багато і коли мало. В обох випадках доводиться викручуватись. Я ніколи не соромився попрохати, скажімо, металурга, мовляв, я не знаю вашої справи, ви розкажіть так, щоб і я зрозумів, і через мене з вашою допомогою зрозуміли й домогосподарки, і професори. Це мене завжди виручало і виручає.
Звичайно, в радіожурналістиці, як ніде, потрібна особиста відповідальність. В газеті - і зав.відділом, і секретаріат, і редактор, кожен щось у твоєму матеріалі "вичісує", і від того матеріалу часом залишаються ріжки та ніжки. А тут - як я з людиною поговорив, що вона розповіла, те й залишається.
Скільки чудових людей зустрічалось на моїх журналістських стежинах! І від кожної я щось брав, чимось збагачувався. Згадую радгосп "Слов'яносербський". Знав там таку Софію Дмитрівну Гончар. Приїхала з західних областей. Дояркою була, потім бригадиром, вже й на пенсію провели, а все працює. А Іван Михайлович Стрельченко з Антрацитівського району! Колгосп імені Леніна очолював, заслуженою людиною став - Героєм Соціалістичної Праці, депутатом Верховної Ради обирався.
І так у кожному районі, який не візьми. Про Сватівщину можу розповідати годинами. Голова райдержадміністрації Володимир Володимирович Просін душею вболіває за благополуччя району, за хороше життя людей, за культуру, освіту, виробництво. З ним спілкуватись одне задоволення.
Зараз я, як журналіст, відчуваю незручність від того, що куди менше розповідаємо про людей праці".
Знаю, у Анатолія Олександровича була заповітна мрія: після виходу на пенсію повернутись у рідну батьківську хатину, до рідного села. Але життя, як хтось вірно сказав, стеле перед нами то білі, то чорні смуги. Немає вже батьків, немає рідної хати. А найбільше горе - що пройшовши вогненними дорогами Афганістану, чесно виконавши свій військовий обов'язок в інших гарячих точках міжнаціональних конфліктів, загинув син Сашко. От і залишився після виходу на пенсію Анатолій Олександрович в телерадіокомпанії. І працює так, що деякі молоді журналісти, яким він охоче передає свій життєвий і професійний досвід, заздрять його молодечому запалу й завзятості.
Запитую у Анатолія Олександровича:
- Що вам допомогає вистояти в наш нелегкий час?
- По-перше, я згадую батька свого. Він казав: "Ти, синку, не забувай, яке носим прізвище з діда-прадіда: Бодрик. Виправдовуй його".
А ще в мене сімейне оточення чудове: хороша дружина, хороша донька. А найголовніше - мій рідний колектив, в якому я працював 36 років. Це і Олександр Андрійович Шевченко, і Василь Григорович Трускалов, і Іван Петрович Косенко, які зараз на відпочинку; це Світлана Василівна Бондарєва і Володимир Феліксович Малявський. Від кожного з них я набирався досвіду, комусь віддавав свій. А в цьому - сенс і щастя людського життя.
Бували й сварки, й непорозуміння. Але доходили завжди до єдиної думки: в ефір має йти тільки правдиве, вагоме слово; тільки повнокровна розповідь про життя й працю наших чудових людей.
Зараз молодь приходить. Я думаю, що і юнаки, і дівчата гідно понесуть наш творчий прапорець далі.
А от що говорить про Анатолія Олександровича його колега й друг Василь Григорович Трускалов:
- З Анатолієм ми знайомі вже 40 років. І це дружба, що міцніла з першої зустрічі. Дружимо ми й сім'ями. Під час кожної зустрічі згадуємо ті далекі роки нашого навчання журналістиці і довгі роки сумісної роботи.
Є ще один друг у Анатолія Бодрика - це баян. Коли гарно в нього на душі - він бере баян, коли огорне смуток - теж за баян. І линуть тоді мелодії і пісні, які переносять його в далеке дитинство, юність. І це допомагає легше жити, смуток перебороти.
Як тяжко-важко іноді буває,
Коли словесний голод наступа,
І розбуялі думи обирає
Заїкування неправідь сліпа.
І глушить їх,
Немов осінню гілку
Нестримний вітер пригаша.
Пірнути хочеш - під тобою мілко.
Відчути шир - дрібна твоя душа.
Гукнуть у вись - німа задуха в грудях,
Шугнуть у невідь - навкруги стіна.
І йдеш тоді шукати слово в людях,
Мов у ріллі заплідненій зерна.
І тим щасливий, що воно ніколи
Потрібне слово в людях не згаса,
Що рідна мова, мов безмежне поле,
Колоссями за обрій провиса.
Рядки ці немов написані саме про нього - Анатолія Бодрика, який все своє життя шукає слово в людях. І не просто слово, а живе слово, тому він без зустрічей з людьми, героями своїх розповідей, нарисів, кореспонденцій, не може жити. Навіть коли був тяжко хворий і не було альтернативи складній, небезпечній операції, він напередодні поїхав у найвіддаленіший Троїцький район і тільки після повернення ліг на операційний стіл.
Сам він з глибинного села Йовсуг Біловодського району. Там народився в сім'ї шевця і колгоспниці. Закінчив 10 класів. Волею долі опинився в редакції районної газети "За перемогу". От як пригадує він ті події і розповідає про свою подальшу журналістську долю:
"В 1953 році, після смерті Сталіна, вийшов указ про амністію, та його так перекрутили в редакції (бо більша половина працівників не володіла українською), що вийшов він спотворений. І тоді згадали, що в райвиконкомі є такий інструктор - Бодрик, який українську мову начебто знає непогано. Давайте його до редакції. Таким чином я вперше прилучився до журналістики - був коректором, потім - відповідальним секретарем, а згодом перевели на комсомольську роботу першим секретарем райкому в тому ж Йовсузі, а потім - в Новосвітлівці. А звідти вже, маючи сім'ю, знову потягcя в журналістику - поїхав добувати диплом на факультет журналістики в Київ.
На обласне радіо потрапив в 1965 році. Була вільна посада в редакції сільськогосподарських програм. Сам собі і кореспондент, і редактор.
А на радіо перші уроки радіожурналістики давав мені Василь Григорович Трускалов. Я навіть не знав, як підійти до магнітофона-репортера. А він був великий, як скриня. Ледь підіймав його. Василь показував, як вмикати, робити запис, вимикати. Та головним своїм наставником вважаю Івана Петровича Косенка. Перші мої матеріали йшли саме через нього.
Згодом перевели мене старшим редактором громадсько-політичних програм. Відповідав за висвітлення економічного життя, молодіжні і громадсько-політичні програми.
Часто запитують, що найважче в нашій роботі. На мою думку, найважче буває у двох випадках: коли фактичного матеріалу дуже багато і коли мало. В обох випадках доводиться викручуватись. Я ніколи не соромився попрохати, скажімо, металурга, мовляв, я не знаю вашої справи, ви розкажіть так, щоб і я зрозумів, і через мене з вашою допомогою зрозуміли й домогосподарки, і професори. Це мене завжди виручало і виручає.
Звичайно, в радіожурналістиці, як ніде, потрібна особиста відповідальність. В газеті - і зав.відділом, і секретаріат, і редактор, кожен щось у твоєму матеріалі "вичісує", і від того матеріалу часом залишаються ріжки та ніжки. А тут - як я з людиною поговорив, що вона розповіла, те й залишається.
Скільки чудових людей зустрічалось на моїх журналістських стежинах! І від кожної я щось брав, чимось збагачувався. Згадую радгосп "Слов'яносербський". Знав там таку Софію Дмитрівну Гончар. Приїхала з західних областей. Дояркою була, потім бригадиром, вже й на пенсію провели, а все працює. А Іван Михайлович Стрельченко з Антрацитівського району! Колгосп імені Леніна очолював, заслуженою людиною став - Героєм Соціалістичної Праці, депутатом Верховної Ради обирався.
І так у кожному районі, який не візьми. Про Сватівщину можу розповідати годинами. Голова райдержадміністрації Володимир Володимирович Просін душею вболіває за благополуччя району, за хороше життя людей, за культуру, освіту, виробництво. З ним спілкуватись одне задоволення.
Зараз я, як журналіст, відчуваю незручність від того, що куди менше розповідаємо про людей праці".
Знаю, у Анатолія Олександровича була заповітна мрія: після виходу на пенсію повернутись у рідну батьківську хатину, до рідного села. Але життя, як хтось вірно сказав, стеле перед нами то білі, то чорні смуги. Немає вже батьків, немає рідної хати. А найбільше горе - що пройшовши вогненними дорогами Афганістану, чесно виконавши свій військовий обов'язок в інших гарячих точках міжнаціональних конфліктів, загинув син Сашко. От і залишився після виходу на пенсію Анатолій Олександрович в телерадіокомпанії. І працює так, що деякі молоді журналісти, яким він охоче передає свій життєвий і професійний досвід, заздрять його молодечому запалу й завзятості.
Запитую у Анатолія Олександровича:
- Що вам допомогає вистояти в наш нелегкий час?
- По-перше, я згадую батька свого. Він казав: "Ти, синку, не забувай, яке носим прізвище з діда-прадіда: Бодрик. Виправдовуй його".
А ще в мене сімейне оточення чудове: хороша дружина, хороша донька. А найголовніше - мій рідний колектив, в якому я працював 36 років. Це і Олександр Андрійович Шевченко, і Василь Григорович Трускалов, і Іван Петрович Косенко, які зараз на відпочинку; це Світлана Василівна Бондарєва і Володимир Феліксович Малявський. Від кожного з них я набирався досвіду, комусь віддавав свій. А в цьому - сенс і щастя людського життя.
Бували й сварки, й непорозуміння. Але доходили завжди до єдиної думки: в ефір має йти тільки правдиве, вагоме слово; тільки повнокровна розповідь про життя й працю наших чудових людей.
Зараз молодь приходить. Я думаю, що і юнаки, і дівчата гідно понесуть наш творчий прапорець далі.
А от що говорить про Анатолія Олександровича його колега й друг Василь Григорович Трускалов:
- З Анатолієм ми знайомі вже 40 років. І це дружба, що міцніла з першої зустрічі. Дружимо ми й сім'ями. Під час кожної зустрічі згадуємо ті далекі роки нашого навчання журналістиці і довгі роки сумісної роботи.
Є ще один друг у Анатолія Бодрика - це баян. Коли гарно в нього на душі - він бере баян, коли огорне смуток - теж за баян. І линуть тоді мелодії і пісні, які переносять його в далеке дитинство, юність. І це допомагає легше жити, смуток перебороти.