Частина 04
ЧУДОВА НАША СПРАВА — Лист-спогад
Галина Шакірова, редактор обласного радіо 1968-1989 рр.
Минуло 11 років відтоді, як я виїхала з дорогого моєму серцю Луганська і від вас, мої дорогі друзі-"радійці"... Зараз мені 73 роки, пережила багатьох з моїх друзів у Києві, Луганську, Курську і з болем думаю: як швидко після їх відходу "зачиняються" за ними "ворота забуття". Тож мені було приємно, що ви звернулися до мене, і мої спогади залишаться в фондах радіо.
В редакції облрадіо я працювала з 1968 року. До того була журналісткою молодіжної газети. Прийшла в новий колектив і спершу дуже жалкувала з цього приводу. Не склалися у мене відносини із старшою друкаркою, літньою і дуже злою. Дошкуляла вона мені за моє незнання української мови.
Нелегко мені було, бо до приходу на обласне радіо працювала я протягом 11 років власкором республіканської російської газети "Комсомольское знамя" по Донбасу, а ще до того - по Тернопільській і Львівській областях. А тут відразу - українська мова. Ночами писала передачі російською, потім зі словником перекладала українською. І все ж помилок було чимало. Відчувала себе просто-таки пригніченою. І тут - немов цілющий бальзам на душу - слова нашого головного редактора Івана Петровича Косенка на одній з летучок:
- Такого завідуючого кореспондентською мережою, як Галина Львівна, у нас ще не було.
Якою вчасною була для мене ця підтримка! Я дійсно старалась: щомісяця готувала 45-хвилинні передачі з усіх міст і районів, допомагала місцевим кореспондентам-організаторам налагоджувати роботу.
Через деякий час пішов на іншу роботу Олександр Федорович Коваленко - і мені запропонували його посаду - редактора сільгосппередач. З радістю погодилась. Але стало ще складніше з українською, бо передач було значно більше. Не розлучалась із словником, але помилок, як і раніше, рясно було. І.П.Косенко вигукував: "Жах!" - і хапався за голову, а от А.О.Бодрик завжди правив мовчки. На моє щастя, ці мої керівники були вчителями доброзичливими, чуйними. Як вони мені допомагали! Відчуваючи їх підтримку, я й сама наполегливо вчилась, і справи потроху йшли на лад. А могло ж бути й по-іншому. То ж не їх справа - тягти воза ще й за мене.
В усьому підтримував мене і Петро Сергійович Оснач.
Колектив наш був чудовий, сподіваюсь, що таким він і залишився. Порядні, віддані справі люди. Не пам'ятаю, хто напівжартома сказав про нас з Миколою Сергійовичем Поповим: "Наша головна тяглова сила". Іноді їздили у відрядження ми з ним однією машиною. Він залишався на шахті чи на заводі, а я далі - в поле, на ферму, а ввечері разом повертались. Працював він багато, у нього "падав" зір, він низько схилявся над папером, коли писав, і , мабуть, від того сутулився, часто хворів. Дуже переживали ми всі, коли він пішов з життя. Залишилась дружина Шура, три доньки і онук Коля (тепер уже, звичайно, дорослий).
Працювалось мені добре, і коли була в штаті, і коли пішла на пенсію. Готовила передачі - нариси, замальовки про людей села, кращі господарства, радіошколи передового досвіду, рейдові матеріали і обов'язково "Слідами наших виступів"; радіожурнал "Побачення з природою", концерти "Вам, іменинники!", "Де ж ви тепер, друзі-однополчани?"; цикл передач "Бережи честь змолоду" та інші.
Повторюсь, працювалось добре за винятком тих випадків, коли "зверху" давали "ЦВ", іноді навіть здоровому глузду всупереч. Наприклад, примушували повсюдно засівати чисті пари. І перевіряли, чи всі виконують цю вказівку. Знаю тільки один колгосп імені І Травня Старобільського району, де головний агроном Шейко Анатолій Васильович на свій страх і ризик зберіг в недоторканності свою наукову сівозміну. Яких тільки гонінь на нього не було: погрожували, лаяли. Не підкорився. Коли вже стало, як кажуть, напереливки, написав заяву. А хто ж його звільнить? Найвищі врожаї в області, кукурудза на силос в три людські зрости. Написала про нього нарис.
Або от ще. Організували "круглий стіл" доярок. Та одержали вказівку з управління сільського господарства - виступ доярки Максимової в ефір не давати. І це лише за те, що та спитала: " Скільки ще будемо тримати хвости замість корів?"
- Дивуюсь вам, - сказав мені чин. - Ми боремося за виконання плану поголів'я, а ви?..
- А що нам потрібно: молоко і м'ясо, чи галочка у звітності? - насмілилась заперечити. - На кожній же фермі повно корів, які й грама молока не дають.
Але суперечка, звичайно, завершилась не на мою користь.
Бували інші труднощі, та всі вони відступали, коли були однодумці, завжди готові допомогти, коли перед тобою приклади незвичайної працелюбності. А.О.Бодрику якось довелось вести передачі замість трьох редакторів, що захворіли. А випуски І.П.Косенка завжди відрізнялись чіткою цілеспрямованістю і, не знайду інших слів, винятковою чесністю.
Часто пригадую І.М.Чалого. Ніколи не бачила на його обличчі гніву, тільки іноді подив: ну, чому люди чинять неподобства? Перечитую його вірші "Старый сад", "Память", "Матери", "Полонез Огинского", перечитую і таку щиру "Повість про смаленого вовка" Сашка Шевченка, його замальовки про пасічника... Виразно, начебто це було вчора, бачу Сашу Кошака, що схилився над виноградною лозою у дворі Будинку радіо (мабуть, розрослась тепер ця жива огорожа), його міні-садок у кабінеті. Бачу милі обличчя Люби Петрової і Мишка Полякова в студії, коли вони так дохідливо начитували мої передачі.
Пригадую Валеру Межинського. Коли він тільки-но починав свою кар'єру, дала йому рекомендацію для вступу до Спілки журналістів... Пригадую дотепні жарти Анатолія Михайловича Пащенка, Свєти Бондарєвої. Добрі спогади зберегла і про Миколу Івановича Кузнєцова, Галочку Піскун, красунь Наталку Тестешникову, Любов Бойкову, Віру Іванівну Овчаренко-Івко. З Тамарою Миколаївною Чувановою листуємось, хоч і з перервами, бережу її дорогоцінні листи - змістовні і сердечні.
....Пам'ять зберегла все до дрібниць. Любила через роки дізнатись про долю моїх нарисів, кореспонденцій. Сумувала, коли дізналася про загибель бригадира вибійників Віктора Геленя з краснодонської шахти імені С.Тюленіна, а також молодого прохідника Івана Волощенка з "Луганської"
№ 1, який першим в області опанував машину для проходження вертикальних стволів, прозвану шахтарями "чортом" (від неї і загинув)...
Ніколи не забуду бесід з Олександрою Василівною Тюленіною, Оленою Миколаївною Кошовою, вони розповідали про синів те, чого немає ні в яких документах.
Багато було цікавих зустрічей, незабутніх подій. Тим і чудова наша журналістська робота...
В редакції облрадіо я працювала з 1968 року. До того була журналісткою молодіжної газети. Прийшла в новий колектив і спершу дуже жалкувала з цього приводу. Не склалися у мене відносини із старшою друкаркою, літньою і дуже злою. Дошкуляла вона мені за моє незнання української мови.
Нелегко мені було, бо до приходу на обласне радіо працювала я протягом 11 років власкором республіканської російської газети "Комсомольское знамя" по Донбасу, а ще до того - по Тернопільській і Львівській областях. А тут відразу - українська мова. Ночами писала передачі російською, потім зі словником перекладала українською. І все ж помилок було чимало. Відчувала себе просто-таки пригніченою. І тут - немов цілющий бальзам на душу - слова нашого головного редактора Івана Петровича Косенка на одній з летучок:
- Такого завідуючого кореспондентською мережою, як Галина Львівна, у нас ще не було.
Якою вчасною була для мене ця підтримка! Я дійсно старалась: щомісяця готувала 45-хвилинні передачі з усіх міст і районів, допомагала місцевим кореспондентам-організаторам налагоджувати роботу.
Через деякий час пішов на іншу роботу Олександр Федорович Коваленко - і мені запропонували його посаду - редактора сільгосппередач. З радістю погодилась. Але стало ще складніше з українською, бо передач було значно більше. Не розлучалась із словником, але помилок, як і раніше, рясно було. І.П.Косенко вигукував: "Жах!" - і хапався за голову, а от А.О.Бодрик завжди правив мовчки. На моє щастя, ці мої керівники були вчителями доброзичливими, чуйними. Як вони мені допомагали! Відчуваючи їх підтримку, я й сама наполегливо вчилась, і справи потроху йшли на лад. А могло ж бути й по-іншому. То ж не їх справа - тягти воза ще й за мене.
В усьому підтримував мене і Петро Сергійович Оснач.
Колектив наш був чудовий, сподіваюсь, що таким він і залишився. Порядні, віддані справі люди. Не пам'ятаю, хто напівжартома сказав про нас з Миколою Сергійовичем Поповим: "Наша головна тяглова сила". Іноді їздили у відрядження ми з ним однією машиною. Він залишався на шахті чи на заводі, а я далі - в поле, на ферму, а ввечері разом повертались. Працював він багато, у нього "падав" зір, він низько схилявся над папером, коли писав, і , мабуть, від того сутулився, часто хворів. Дуже переживали ми всі, коли він пішов з життя. Залишилась дружина Шура, три доньки і онук Коля (тепер уже, звичайно, дорослий).
Працювалось мені добре, і коли була в штаті, і коли пішла на пенсію. Готовила передачі - нариси, замальовки про людей села, кращі господарства, радіошколи передового досвіду, рейдові матеріали і обов'язково "Слідами наших виступів"; радіожурнал "Побачення з природою", концерти "Вам, іменинники!", "Де ж ви тепер, друзі-однополчани?"; цикл передач "Бережи честь змолоду" та інші.
Повторюсь, працювалось добре за винятком тих випадків, коли "зверху" давали "ЦВ", іноді навіть здоровому глузду всупереч. Наприклад, примушували повсюдно засівати чисті пари. І перевіряли, чи всі виконують цю вказівку. Знаю тільки один колгосп імені І Травня Старобільського району, де головний агроном Шейко Анатолій Васильович на свій страх і ризик зберіг в недоторканності свою наукову сівозміну. Яких тільки гонінь на нього не було: погрожували, лаяли. Не підкорився. Коли вже стало, як кажуть, напереливки, написав заяву. А хто ж його звільнить? Найвищі врожаї в області, кукурудза на силос в три людські зрости. Написала про нього нарис.
Або от ще. Організували "круглий стіл" доярок. Та одержали вказівку з управління сільського господарства - виступ доярки Максимової в ефір не давати. І це лише за те, що та спитала: " Скільки ще будемо тримати хвости замість корів?"
- Дивуюсь вам, - сказав мені чин. - Ми боремося за виконання плану поголів'я, а ви?..
- А що нам потрібно: молоко і м'ясо, чи галочка у звітності? - насмілилась заперечити. - На кожній же фермі повно корів, які й грама молока не дають.
Але суперечка, звичайно, завершилась не на мою користь.
Бували інші труднощі, та всі вони відступали, коли були однодумці, завжди готові допомогти, коли перед тобою приклади незвичайної працелюбності. А.О.Бодрику якось довелось вести передачі замість трьох редакторів, що захворіли. А випуски І.П.Косенка завжди відрізнялись чіткою цілеспрямованістю і, не знайду інших слів, винятковою чесністю.
Часто пригадую І.М.Чалого. Ніколи не бачила на його обличчі гніву, тільки іноді подив: ну, чому люди чинять неподобства? Перечитую його вірші "Старый сад", "Память", "Матери", "Полонез Огинского", перечитую і таку щиру "Повість про смаленого вовка" Сашка Шевченка, його замальовки про пасічника... Виразно, начебто це було вчора, бачу Сашу Кошака, що схилився над виноградною лозою у дворі Будинку радіо (мабуть, розрослась тепер ця жива огорожа), його міні-садок у кабінеті. Бачу милі обличчя Люби Петрової і Мишка Полякова в студії, коли вони так дохідливо начитували мої передачі.
Пригадую Валеру Межинського. Коли він тільки-но починав свою кар'єру, дала йому рекомендацію для вступу до Спілки журналістів... Пригадую дотепні жарти Анатолія Михайловича Пащенка, Свєти Бондарєвої. Добрі спогади зберегла і про Миколу Івановича Кузнєцова, Галочку Піскун, красунь Наталку Тестешникову, Любов Бойкову, Віру Іванівну Овчаренко-Івко. З Тамарою Миколаївною Чувановою листуємось, хоч і з перервами, бережу її дорогоцінні листи - змістовні і сердечні.
....Пам'ять зберегла все до дрібниць. Любила через роки дізнатись про долю моїх нарисів, кореспонденцій. Сумувала, коли дізналася про загибель бригадира вибійників Віктора Геленя з краснодонської шахти імені С.Тюленіна, а також молодого прохідника Івана Волощенка з "Луганської"
№ 1, який першим в області опанував машину для проходження вертикальних стволів, прозвану шахтарями "чортом" (від неї і загинув)...
Ніколи не забуду бесід з Олександрою Василівною Тюленіною, Оленою Миколаївною Кошовою, вони розповідали про синів те, чого немає ні в яких документах.
Багато було цікавих зустрічей, незабутніх подій. Тим і чудова наша журналістська робота...