Частина 03
РІДНА СІМ'Я НАДІЇ ГРАБОВ'ЯК
Олександр Кошак, перший заступник генерального директора ЛОДТРК
Пригадую, як я, випускник Московського університету, вперше переступив поріг редакційного кабінету "Останніх вістей". Мене зустріла тендітна жіночка невисокого зросту і, змірявши допитливим, лагідним поглядом, дивлячись на мене знизу вгору відразу по-свійськи привіталася: "Привіт, Малий!" - ніби знала мене все життя. "Малий, так малий". Я посміхнувся і чемно відповів.
А звуть цю чудову жіночку - Наталка Йосипівна Грабов'як.
Тільки насправді вона була не Наталка, а Надія. Хоча всі, хто працював поруч, звали її саме Наталкою.
А чому так вийшло?
Ще на зорі своєї юності, коли працювала вона під керівництвом Петра Сергійовича Оснача в редакції газети "Молода гвардія", там виявилося кілька молодих дівчат, що носили однакове ім'я Наталка. І, так би мовити, щоб не було "плутанини", Петро Сергійович - людина з гумором - сказав: "Будете у мене всі Наталками".
Так і "прилипло" до неї це ім'я назавжди. Спочатку "огризалася", а потім сказала: "Та звіть мене хоч горщиком, тільки в піч не ставте".
Свій шлях у журналістиці Надія Йосипівна і почала саме з обласної молодіжної газети "Молода гвардія", яку редагував П.С.Оснач. Його вона згадує з великою теплотою і вдячністю за людяність і увагу, за те, що вмів заглянути в душу й допомогти і словом, і ділом.
До телебачення Надія Йосипівна багато років працювала на обласному радіо, де теж займалася підготовкою випусків "Новин", "Останніх вістей". Готували їх разом з Т.Чувановою, вишукуючи все нові форми: "Один день області", "День міста", широко висвітлюючи повсякденне життя і працю трударів Луганщини.
- Мабуть, ні в яких інших редакціях журналіст так не відчуває справедливості слів "тримати руку на пульсі життя", - каже вона, - як в редакції інформації.
- Були різні ситуації, різні випадки. Пригадався Надії Йосипівні і такий курйозний випадок. Під час підготовки однієї з передач на телебаченні запросили до участі в ній сільських трудівників, серед яких був і добре знаний механізатор Андрій Гадючко з Новопсковщини. Провели репетицію, а коли підійшов час виходу в ефір (тоді ще відеозапису не було), його не знайшли в студії. Режисер нервує, сама вона в розпачі, а тут ще дзвінок. Телефонував голова колгоспу: "А де ж наш Андрій, чому його нема на екрані? Сидимо ось ми з ним у правлінні - і не бачимо".
А де ж його побачиш, якщо він вирішив, що, побувши на репетиції, свою місію виконав та й поїхав додому - аби встигнути "подивитись з односельцями свій виступ".
За роки роботи, спілкування з людьми з'явилося у Надії Йосипівни Грабов'як багато друзів, "родичів". Якось приїхали жінки з Новоайдарщини - героїнs однієї з передач - побазарювати. Приїхали звечора, а де заночувати? До Надії. Посиділи, погомоніли, повкладались усі спати на підлозі, а вранці сусіди питають: - Чи то родичі завітали?
- Родичі, - відповіла Надія Йосипівна. - У мене по всій області родичі. Як добрі люди, то вже й родичі.
За десятиліття напруженої праці скільки добрих і сумних вістей довелося оприлюднити, скільки людських доль пройшло через серце й розум цієї тендітної жінки - не перелічити. І над долею самої, було, клубочились чорні хмари. Дякує жінка друзям, колегам - виручали.
- Якось в шістдесятих роках довелося перекладати ТАРСівський матеріал, - згадує Надія Йосипівна, - а там зустрілося слово "преданные". А воно ж, як відомо, два змісти має - і позитивний, і негативний. Переклала українською як "віддані". А контролери цензури "крамолу" в тому узріли. Кажуть: треба було інше слово застосувати. Мабуть, мали на увазі - "зраджені". Дякуючи нашим визнаним мовним авторитетам - А.Бодрику та О.Шевченкові - ледь удалося переконати цензорів, що саме мій переклад мав право на існування. Єдине слово, а неприємностей... - ще й досі згадуються.
Всяке бувало: і зони, і особи, "закриті" для критики, і "критика позитивним прикладом" замість того, щоб називати точну адресу і конкретних винуватців, - розмірковує ветеран. - Та все ж доброго було більше, а робота й досі сниться. І згадується рідний для Надії Йосипівни (не ради красного слівця) колектив, що й справді став для неї рідною сім'єю.
А звуть цю чудову жіночку - Наталка Йосипівна Грабов'як.
Тільки насправді вона була не Наталка, а Надія. Хоча всі, хто працював поруч, звали її саме Наталкою.
А чому так вийшло?
Ще на зорі своєї юності, коли працювала вона під керівництвом Петра Сергійовича Оснача в редакції газети "Молода гвардія", там виявилося кілька молодих дівчат, що носили однакове ім'я Наталка. І, так би мовити, щоб не було "плутанини", Петро Сергійович - людина з гумором - сказав: "Будете у мене всі Наталками".
Так і "прилипло" до неї це ім'я назавжди. Спочатку "огризалася", а потім сказала: "Та звіть мене хоч горщиком, тільки в піч не ставте".
Свій шлях у журналістиці Надія Йосипівна і почала саме з обласної молодіжної газети "Молода гвардія", яку редагував П.С.Оснач. Його вона згадує з великою теплотою і вдячністю за людяність і увагу, за те, що вмів заглянути в душу й допомогти і словом, і ділом.
До телебачення Надія Йосипівна багато років працювала на обласному радіо, де теж займалася підготовкою випусків "Новин", "Останніх вістей". Готували їх разом з Т.Чувановою, вишукуючи все нові форми: "Один день області", "День міста", широко висвітлюючи повсякденне життя і працю трударів Луганщини.
- Мабуть, ні в яких інших редакціях журналіст так не відчуває справедливості слів "тримати руку на пульсі життя", - каже вона, - як в редакції інформації.
- Були різні ситуації, різні випадки. Пригадався Надії Йосипівні і такий курйозний випадок. Під час підготовки однієї з передач на телебаченні запросили до участі в ній сільських трудівників, серед яких був і добре знаний механізатор Андрій Гадючко з Новопсковщини. Провели репетицію, а коли підійшов час виходу в ефір (тоді ще відеозапису не було), його не знайшли в студії. Режисер нервує, сама вона в розпачі, а тут ще дзвінок. Телефонував голова колгоспу: "А де ж наш Андрій, чому його нема на екрані? Сидимо ось ми з ним у правлінні - і не бачимо".
А де ж його побачиш, якщо він вирішив, що, побувши на репетиції, свою місію виконав та й поїхав додому - аби встигнути "подивитись з односельцями свій виступ".
За роки роботи, спілкування з людьми з'явилося у Надії Йосипівни Грабов'як багато друзів, "родичів". Якось приїхали жінки з Новоайдарщини - героїнs однієї з передач - побазарювати. Приїхали звечора, а де заночувати? До Надії. Посиділи, погомоніли, повкладались усі спати на підлозі, а вранці сусіди питають: - Чи то родичі завітали?
- Родичі, - відповіла Надія Йосипівна. - У мене по всій області родичі. Як добрі люди, то вже й родичі.
За десятиліття напруженої праці скільки добрих і сумних вістей довелося оприлюднити, скільки людських доль пройшло через серце й розум цієї тендітної жінки - не перелічити. І над долею самої, було, клубочились чорні хмари. Дякує жінка друзям, колегам - виручали.
- Якось в шістдесятих роках довелося перекладати ТАРСівський матеріал, - згадує Надія Йосипівна, - а там зустрілося слово "преданные". А воно ж, як відомо, два змісти має - і позитивний, і негативний. Переклала українською як "віддані". А контролери цензури "крамолу" в тому узріли. Кажуть: треба було інше слово застосувати. Мабуть, мали на увазі - "зраджені". Дякуючи нашим визнаним мовним авторитетам - А.Бодрику та О.Шевченкові - ледь удалося переконати цензорів, що саме мій переклад мав право на існування. Єдине слово, а неприємностей... - ще й досі згадуються.
Всяке бувало: і зони, і особи, "закриті" для критики, і "критика позитивним прикладом" замість того, щоб називати точну адресу і конкретних винуватців, - розмірковує ветеран. - Та все ж доброго було більше, а робота й досі сниться. І згадується рідний для Надії Йосипівни (не ради красного слівця) колектив, що й справді став для неї рідною сім'єю.