РАДІСТЬ І ДИВО - НАША НІНЕЛЬ (Ессе)

      Розповідають, на перших порах вітчизняного радіомовлення в народі існувало повір'я, що слово "радіо" походить начебто від двох понять: "радість" і "диво". Про це свого часу писав навіть відомий державний діяч, уродженець Полтавщини А.В.Луначарський.
      Як би там не було, але ми, автори цього ессе, безмежні романтики, довгий час вірили в таку легенду.
      Тому справжніми радістю і дивом постав перед нами обласний радіокомітет (телебачення в Луганську в ту пору, на початку 60-х років, тільки починало запроваджуватися). Постав в особі його голови - Нінель Антонівни Приходько. Ішлося про наше працевлаштування в редакції радіо.
      Нас приймала невисока на зріст, енергійна і усміхнена, зі смаком одягнена чорнява жіночка. Зацікавлено, по-домашньому вона розпитувала кожного про найбуденніше: попередню роботу, чому вирішили пов'язати свою долю з неспокійним життям кореспондентів редакції радіомовлення тощо. А ми дивилися на неї, як на казкову фею.
      Особливо хвилювався один з нас - той, що приїхав з далекого марківського села. Справа в тому, що він... уже був знайомий з Нінель Антонівною. Правда, заочно. Точніше - через навушники саморобного (змайстрованого з татусем) детекторного радіоприймача. Якось перед черговим Міжнародним жіночим днем він послав на обласне радіо листа з проханням поздоровити "найдорожчу для нашої сім'ї жінку - маму - колгоспну стахановку Косенко Євдокію Мусіївну з першим весняним святом". Про час звучання цієї заявки сільського адресанта сповістила сама голова радіокомітету Н.Приходько. Хвилини, протягом яких ми, всім сімейством, по черзі передаючи один одному навушники, слухали улюблену мамину пісню, залишилися в пам'яті як справжнє свято.
      І ось зараз Нінель Антонівна повинна були вирішити наші подальші долі - трудові. Вирішувала вимогливо, влаштувавши на перших порах справжній суворий іспит на творчий підхід до справи. Деякі наші "опуси" були забраковані, інші - "дотягували" до ефіру з її допомогою. Та не це дивувало. Приємно зворушувало те, що кожного разу, коли ми приносили їй свої чергові замітки, голова комітету перетворювалася в турботливу маму, вмощувала нас за приставний столик і напувала духмяним чаєм з бубликами. Дрібничка, а приємно.
      Зараз, коли минули десятки років, вражаєшся: як вона знаходила час, щоб особисто самій "возитися" з нами, відверто кажучи, не вкритими ще пір'ям пташенятами в журналістиці? Адже тільки для того, щоб заповнити "ефірний день" з вкрай обмеженим штатним складом радіокомітету, була потрібна неймовірна самовіддача кожного - від першого керівника до кур'єра. До того ж всі знали її "залізне" правило - на найбільш відповідальні передачі виїздила особисто: чи це введення в дію нової шахти, чи відкриття пам'ятника молодогвардійцям у Краснодоні. До речі, саме від неї, від її задуму почався один з найцілеспрямованіших циклів луганських радіопередач на шахтарську тематику: про конкретний досвід членів гірничої бригади В.Г.Мурзенка, їх уміння жити й працювати на совість, взаємовиручку між ними. (1960-1970 роки). Це той цикл, який уже тоді, коли Нінель Антонівни не стало, випало продовжити нам, і який був згодом відзначений найвищою на той час в Україні журналістською премією.
      З увагою підтримував весь наш редакційний колектив і таке "понадзавдання" Н.А.Приходько: кожного дня хоч півгодини виділяти для створення не просто терпимих, а хороших умов для своєї праці. В пристосованому житловому будинку по вулиці Леніна, 21, де перебувала тоді редакція обласного радіомовлення, добиватися ідеальної чистоти й порядку було ох як нелегко. І все ж чистотою сяяла студія, хоча й була розміщена в напівпідвалі. Не студія, а салон. Порядок неухильно дотримувався і в тісних робочих кабінетах-"нірках" - аж до своєчасного догляду за кімнатними квітами. І кращою нагородою для кожного з нас були улюблені слова захоплення нашої Нінель: "Яка краса!".
      Багато часу в розпорядку голови радіокомітету відбирало технічне оснащення процесу мовлення - а слід сказати, що офіційного заступника з інженерних справ у неї тоді ще не було. І все ж встигала скрізь, тримаючи на першому плані найсуттєвіші турботи працівників редакції. Вихована в чудовій трудовій сім'ї, вона сама вміла трудитися й інших запалювала на добрі справи.
      Хоча, попрацювавши в цьому колективі, ми невдовзі відчули і сувору вимогливість нашої "мами".
      Якось в розпал сільськогосподарських робіт ми, тодішні кореспонденти сільгоспредакції обласного радіо, одержали завдання провести рейдову перевірку використання техніки в полі в нічну зміну. У нас самих у розпорядженні тоді був єдиний роз'їзний автомобіль - старенький "газик". І ось разом з членами рейдової бригади і працелюбним безвідмовним водієм Васею Афанасьєвим протягом однієї ночі ми об'їздили і перевірили нічну роботу на полях п'яти сільськогосподарських районів, зробили надзвичайно багато магнітофонних записів як про позитивний досвід, так і про випадки безгосподарності.
      Під ранок повернулися до редакції, тому що оперативно зібраний нами матеріал мав прозвучати в ефірі того ж дня. Було не до сну. "Збадьорила" нас і Нінель Антонівна, запросивши, як нам думалося, на чай до свого кабінету. Але це "чаювання" різко відрізнялося від тих, які ми знали раніше.
      - Хлопці, - суворо звернулася вона до нас, - скажіть відверто, де ви "намотали" на колеса редакційної машини такий величезний кілометраж?
      - ??
      - Майже 500 кілометрів! - продовжувала голова комітету - Це ж не до наших колгоспів, а до Харкова можна доїхати.
      Треба відзначити, що із забезпеченням автомобіля пальним і тоді було нелегко.
      Одне слово, як уже можна здогадатися, звинувачувалися ми мало не в тому, що не в рейд їздили, а ... до тещі на млинці...
      Та коли були розшифровані гори магнітозаписів і матеріали нічного рейду прозвучали не в одній, а в двох півгодинних радіопередачах, Нінель Антонівна просто по-людськи вибачилася перед нами. Більше того, коли матеріали нашої перевірки підтримав тодішній голова облвиконкому Микола Михайлович Гурєєв і за результатами рейду виконком Луганської обласної Ради вжив жорсткі, але конструктивні заходи щодо виправлення становища з нічною організацією роботи сільгосптехніки, ми стали "героями" наказу головного радіокомітету про моральне і матеріальне заохочення "за сумлінне ставлення до виконання редакційного завдання".
      І ось зараз думається: могла ж тоді Нінель Антонівна діяти за принципом: "Перше слово - дорожче другого" - принципу багатьох так званих "послідовних" керівників, які вважають вибачення перед підлеглими майже самоприниженням? Безпомилкову, чисто людську поведінку їй підказали і внутрішній такт, і високий професіоналізм. Їй не треба було багато доводити, скільки праці лежить за "намотаними" на колеса машини кілометрами, за горами рукописів, "розшифровок" магнітозаписів.
      Не раз іще після того, коли Н.А.Приходько переїхала на нове місце роботи до Києва (вона була затверджена головним редактором тодішнього республіканського журналу "Радянська жінка"), ми, її недавні колеги по радіомовленню, мали нагоду переконатися в головній рисі характеру Нінель Антонівни - співучасті у всьому, що вимагає захисту і підтримки.
      На радіо йшли і йшли листи від шахтарських дружин, колишніх шахтарок, з подяками "вашій працівниці Н.Приходько" за те, що вона допомогла їм морально вистояти в складний період, коли жіноцтво виводили їз вибоїв. "Працевлаштування вчорашніх ударників вибою не входило в обов'язки журналістки Приходько, - писав свого часу тодішній всесоюзний часопис "Журналист" - вона займалася цим за покликом доброї волі".
      В той же час з Києва від Нінель Антонівни надходили щиро зацікавлені запитання, як ідуть справи на Луганському радіо, запрошення, будучи в столиці, заходити в гості. І ми заходили. І вже в кабінеті керівника республіканського масштабу пили чай з такими смачними (ще по Луганську знали) хрумкітливими сушками.
      Зовсім по-дівочому (а втім, їй тоді й було трохи більше тридцяти) вона хвалилася, як мало не за методами Нагульнова з шолоховської "Піднятої цілини" вивчає "агліцький" - її тоді ввели до складу української делегації на сесії ООН в Нью-Йорку.
      ... Існує формула: життя і творчість. Далеко не у всіх журналістів вони зливаються -писав уже згадуваний журнал. - У Приходько життя і творчість- тотожні.
      І як невимовно гірко, що все це так неправдоподібно рано раптом обірвалося. Нінель Антонівна Приходько загинула, можна сказати, на посту, прилетівши з делегацією журналістів до Праги для висвітлення тодішнього візиту урядової делегації. Вона й тут залишалася вірною своєму життєвому правилу. "Без особистого прикладу, - говорила не раз, - немає журналіста, а є "пуста бочка", що, як відомо, грімкотить гучно, та без толку".
      ... Літак з працівниками засобів масової інформації, невдало приземлившись на празькому аеродромі, вже на полосі загорівся. Нінель Антонівна, не одержавши при посадці жодної подряпини, не покинула місця катастрофи, а метнулася виносити з охопленого вогнем повітряного лайнера своїх поранених колег, що втратили свідомість. Ось уже в безпечному місці один, другий. Коли Нінель Антонівна повернулася за наступним постраждалим - літак вибухнув...
      Нашої дорогої землячки і колеги, радості нашої і дива не стало. Життя триває... Без неї. Але з її життєвим і творчим прикладом. Спасибі Луганському обласному відділенню Національної спілки журналістів України: в честь нашої землячки кілька років тому тут засновано професіональну премію з милозвучною, ніжною назвою - "Нінель".
      Хай щастить тим, хто про неї мріє, за неї бореться.