ЯК ЗАВЖДИ В СТРОЮ...

      
      С.Б.Розповідаючи про Василя Григоровича Трускалова ми не ставили за мету познайомити читача тільки з його творчим доробком. За 25 років праці на радіо (а це термін, повірте, рпедовгий) ми добре пізнали Трускалова і як людину. Людину неординарну. Отож і хочеться нам розповісти про нашого колегу більш різнобічно.
      Кажуть, що місце народження людини накладає відбиток на все її подальше життя. Говорячи про В.Г.Трускалова, ми переконуємося, що це дійсно так.
      О.Д.Його улюбленою книгою була "12 стільців" Ільфа і Петрова. Він часто цитує з неї абзаци, сторінки, глави. Не знаю, чи помітив він сам, але ця прив'язаність до роману виробила в ньому особистий стиль і в праці, і в спілкуванні, і в творчості. Якщо він щось не встигав, він "зашивався" або "горів". А до чого тут "12 стільців"? - спитаєте ви. Справа в тому, що Василь Григорович ще з довоєнних років жив у Попасній.
      В.Т."А отца Федора видели на станции Попасная, бежал с котелком за кипятком".
      С.Б.І біг він чи не по рейках, по яких і вам доводилося?
      В.Т.Не виключенопо рейках мені довелося побігати немало. Після визволення на початку вересня 1943 року Попасної від німецько-фашистських загарбників (а мені тоді йшов 16-й рік і у призові до Армії мені відмовили), я майже два роки працював у вагонній дільниці слюсарем, оглядачем по автогальмах, диспетчером. А після закінчення в 1949 році Ворошиловградського залізничного технікуму - дорожним майстром. І з рейок, як мовиться, не "злізав".
      С.Б.І тому недивно, що перші ваші твори - гуморески, оповідання, нариси були пов'язані саме із залізницею. Переглядала якось ваші архіви. Головні герої матеріалів - майстри, обхідники, машиністи паровозів. Та втім, ви завжди піднімали актуальні теми і в Попасній у газеті, а також в луганських, республіканських засобах масової інформації і на нашому обласному радіо, пам'ятаю. Я ж одна з ваших учениць, а у вас їх стільки...
      В.Т.Учні... Пам'ятаю, десь на початку 70-х прийшов до нас Валерій Межинський. 19 йому тоді було. Тільки поступив на заочне відділення журналістики Київського держуніверситету. Проситься на роботу. Керівництво не погоджувалось, бо ще ж не мав професійної підготовки. Довелось відстоювати.
      С.Б.І відстояли?
      В.Т.Відстояв. Взяв на себе усі складності перебування в нашому нечисленному колективі редакції "Новин" студента-заочника. Ставився я до нього по-батьківськи... Він середній по роках між моїми двома синами. І знаєте, добро посієш - воно обов'язково дасть і добрі сходи. Вже коли я був на пенсії і, зрозуміло, не працював тоді, зустрілися випадково ми з Валерієм (тоді він уже був директором програм Луганського кабельного телебачення). "Ой, - каже, - я вас вже три дні розшукую. Хочемо запросити вас на кабельне телебачення головним редактором. Я погодився. А потім він став генеральним директором державного телерадіооб'єднання і знов запросив мене на обласне радіо. Звідси його і забрали до Києва.
      С.Б.Так повелося, що в редакцію "Обласних вістей" керівництво ставило то якогось новачка, то не визнаних в інших редакціях людей. Так було з багатьма.
      О.Д.Зі мною теж. Прийшла сюди після закінчення університету, хоча розподілялась на телебачення.
      С.Б.До речі, зараз Олена Дуніна - кореспондент національної радіокомпанії в Луганській області.
      О.Д.Для одних я була занадто молодою, для інших... І робота на радіо була як "почесне заслання".
      Сміливість репортера багато в чому залежить від головного редактора. Так от, з Василем Григоровичем я відчувала себе людиною дуже сміливою... Його улюблений "маневр" - кажучи, що тема дуже й дуже серйозна, підкреслити, що "лише ти" зможеш "підняти цей пласт". Після такого "аванса", звичайно ж, хотілося будь що виправдати довіру. А втім, всі інші стосунки будувались на довірі і було природньо - виправдати довіру, не підвести.
      З Василем Григоровичем хотілося працювати. Поряд з ним соромно було проявити хоча б незначну безвідповідальність, недисциплІнованість. Колектив був дружний, і це багато в чому завдяки Трускалову.
      С.Б.Пригадую, що коли ти вже пішла з нашої редакції, ще часто починала свій трудовий день з візиту до нас.
      О.Д.Василь Григорович був для мене ще й постійним джерелом інформації, у котрого все, як кажуть, розкладено по поличках. У нього можна було дізнатись про все - від кількості народонаселення до точної цифри вуглевидобутку. Я завжди знала - він виручить.
      С.Б.І це справді так. Василь Григорович вів "записнички" по кожному вугільному об'єднанню. В них проти прізвищ бригадирів фіксувався видобуток по кожній бригаді, шахті. Шахтарське життя він знав не з чуток. Серед багатьох його виробничих фотографій є й така: Трускалов бере інтерв'ю у відомого тоді в усій країні Героя Соціалістичної Праці Миколи Мамая.
      В.Т.А ще був я близько знайомий з Героями Праці Воротниковим, Моцаком та іншими. З Григорієм Моцаком всю лаву проліз (висотою 75 сантиметрів і 280 метрів завдовжки) з "репортером". Таке запам'ятовується назавжди.
      С.Б.Про вас, Василю Григоровичу, теж можна книгу написати - незвичайно цікаву. І якби наш колектив міг присуджувати звання "заслужених журналістів" чи майстрів "золоті руки", першим з них були б саме ви. Навіть аби йшлося про звання "заслужений господар" чи городник.
      Знаємо ваш принцип: "Все вміти роботи самому" - і майструвати, і ремонтувати, і картоплю садити.
      В.Т.Господар в домі повинен робити все. Я не уявляю, як це взуття нести до майстрені. З цього приводу я навіть гумореску написав "Як Гнат каблук прибивав". Я не знаю, що це означає - "не вмію".
      С.Б.Ніколи не забуду ту зиму, коли була страшенна ожеледь. А Василь Григорович тоді змайстрував якісь колодки з шипами, в яких ми всі ходили майже всю зиму, не знаючи травм.
      В.Т.Не колодки, пристосування таке. А все почалося з того, що я теж під час ожеледиці, як-то кажуть, простягся аж до струску мозку. Треба ж було шукати якогось порятунку. От і ви скористались цим.
      С.Б.А ще навчили нас папір економити.
      В.Т.Ця бережливість виявилась у мене ще з воєнних років. В 44-му коли я навчався в Краснолиманській дорожньо-технічній школі, нам доводилося писати конспекти в старих книжках між рядками - не було паперу. Тоді це й зародилося. І коли по війні готували випуски новин для радіо, жаль було дивитися: інформації в кілька рядків, а кожна з них писалася на новому аркуші. От ми з Петром Сергійовичем Осначем, колишнім головою комітету облтелерадіомовлення, і ввели оті четвертинки. Так вони й збереглися вже більше 30 років. Економія від цього, звичайно, немала.
      С.Б.І ще одне, Василю Григоровичу, сьогодні вже ні в кого не викликає подиву, коли в обласних вістях звучать голоси місцевих кореспондентів у запису по телефону. І це була ваша ідея. Пригадую, скільки ви побігали, скільки спонукали інженерів та все ж домоглися, аби вони змонтували ці пристрої, з допомогою яких запис на плівку здійснювався з телефону.
      В.Т.Це так. Раніше було - їдеш кудись, пишеш, пишеш, а тепер по телефону наговорили чи взяли інтерв'ю у якогось трудяги з будь-якого регіону області - і в ефір.
      С.Б."Пам'ятник" собі поставили...
      В.Т. (з усмішкою). Обласного масштабу. Адже в інших містах це практикувалось давно.
      С.Б.Були і сумні сторінки у вашому житті... була війна. У вас від неї залишилась своєрідна відмітина. Розкажіть, будь ласка, як здоровому юнакові вирізали апендикса.
      В.Т.Вибору не було. Німці, відступаючи, гнали молодь до Німеччини і мене забрати могли, адже 16-й рік пішов. А по сусідству з нами лікар жив... Він і запропонував мені таку послугу. Це було 25 серпня. В лікарні наркозу не було, тому й прив'язали мої руки й ноги до столу, голову міцно держав лікар-сусід. І почали різати, як мається, по живому. Коли було зроблено декілька порізів, сусід каже хірургу: "Давай зашивати". А той відповів: "Ні, коли вже розрізали, то давай хоч і здорового апендикса викинемо". Так і врятували мене від Німеччини. А вже 3 вересня радянські війська звільнили Попасну.
      С.Б.Мене ніколи не залишала думка, що аби Василь Григорович народився десь у великому місті і трішки в інших умовах, або фортуна йому посміхалася - він неодмінно б став людиною з іменем: ученим, письменником, конструктором, неодмінно знаменитим, а може, й артистом, бо ж він і в кіно знімався. Було таке, Василю Григоровичу?
      О.Д.Хлопчиком потрапив у масовку фільму про Семена Будьонного. У мене навіть думка була: поїхати в Держфільмофонд, розшукати цей старий фільм і зробити Василю Григоровичу подарунок. Та якось не склалося. Фільмофонд - уже не фільмофонд, а Москва - закордон. Отже подарунок такий - нездійсненна мрія.
      С.Б.До речі, про мрію. Василь Григорович мріяв, аби його сини стали справжніми майстрами у своїй справі, і робив усе можливе, щоб так і сталось. І сьогодні Юрій - відомий художник, а онук Віктор - теж. А Вадим - старший син кандидат психологічних наук. Зараз він за кордоном працює. Мені відомо, як вони шанобливо до вас ставляться.
      В.Т.Ми були вимогливими до них, але й допомагали, як належить батькам.
      С.Б.Василю Григоровичу, час нині скрутний, а ви як завжди веселий, з гуморком. З вами поговориш, і настрій поліпшується.
      В.Т.Такий у мене характер: і неспокійний, і оптимістичний. Я й онукам це передаю. Є вислів Геродота: "Людина живе не для того, щоб їсти, а їсть для того, щоб жити". А я б висловив цю думку ще так: "Людина живе не для того, щоб працювати, а працює для того, щоб жити!"
      С.Б.Пригадую, коли випроводжали вас на пенсію, писали вам "Если б в "Новости" собрать все ваши рекорды, то давно пора б Вам дать не медаль, а орден!". На жаль, так буває часто. Люди, які заслужили не одну нагороду, не отримали жодної. Ви людина, яка віддала журналістиці майже 40 років, стільки виховали учнів, але, на жаль, немає у вас ні ордена, ні медалі.
      В.Т.Є знак "Відмінник телебачення"! Ні на кого я не тримаю образи. Як говорила поетеса-фронтовичка Юлія Друніна: "Разве ради наград брали мы города?!" І це справді так. Не заради цього була наша служба.
      І скориставшись можливістю, висловлюю велику задоволеність долею, яка звела мене на журналістському шляху з такими людьми, як Петро Сергійович Оснач, Валерій Межинський, Світлана Бондарєва, Олена (Підопригора) Дуніна та багатьма іншими співпрацівниками. Вам, молодим супутникам, щиро бажаю всього найкращого в житті і, насамперед, міцного здоров'я та завжди радісного настрою.