Частина 04
ПЕРШИЙ УРОК - НА ВСЕ ЖИТТЯ
Микола Кузнєцов, колишній головний редактор обласного держрадіо
Одержав я його 33 роки тому, на третій день роботи в комітеті по телебаченню і радіомовленню при виконкомі обласної Ради депутатів трудящих (таку назву мала в 1967 році наша телерадіокомпанія).
4 серпня голова комітету Петро Сергійович Оснач (він жартома розшифровував своє прізвище, як абревіатуру: "Основний начальник") підписав наказ, згідно з яким мене було прийнято на посаду редактора молодіжних програм. А вже 5 серпня я виїхав у перше в житті відрядження в депо станції Кіндрашівська-Нова. Наближався День залізничників - і попередній редактор Михайло Зельдін порекомендував мені розповісти про справи комсомольців цього депо. Там я записав бесіду з секретарем комітету комсомолу Володимиром .... Прізвище вже не пам'ятаю.
Привіз репортерський запис, підготував відповідний коментар, віддрукував, завізував у головного редактора, в обласному управлінні по охороні державних таємниць (а простіше - в цензурі) і віддав на монтаж оператору магнітного запису Анатолію Дмитровичу Колісниченку (він же виконував на той час і обов'язки інженера радіо).
Десь години через півтори Анатолій Дмитрович запрошує мене до апаратної. Вмикає магнітофон - і разом слухаємо готову до ефіру передачу. Прослухали.
- Подобається? - питає.
- Спасибі, - кажу, - майстерно змонтовано.
- Спасибі й тобі! - посміхається. А потім уже серйозно каже: - Поглянь он туди!
Дивлюсь, а в закутку за магнітофоном - величезна купа дрібно нарізаної магнітофонної стрічки: її тоді монтували з допомогою звичайних ножиць і кіноклею.
- Що це? - питаю.
- Фрагменти твого магнітофонного запису, які до передачі не ввійшли: обмовки, помилки, непотрібні речення з твоєї бесіди з Володимиром.
- Оце стільки? - дивуюсь.
- Оце стільки, - відповідає.
- То це мені за цю стрічку платити з майбутньої першої зарплати?
- Цього разу я спишу стрічку як відходи. А буде такий запис наступний, будеш платити.
- А як зробити так, щоб таких відходів було якомога менше? -питаю.
- Є два шляхи, - каже Анатолій Дмитрович.- Перший - писати співрозмовника за готовим текстом. Але так не повністю доноситься до слухача характер людини. Інший шлях - ретельно готуватись до розмови. Детально продумати запитання, які задаватимеш, особливо при використанні мікрофона, заздалегідь визначати приблизний хронометраж бесіди.
Я, звичайно, обрав для себе в подальшій роботі другий шлях. Першим же користувався тільки в тому випадку, коли дуже треба було записати саме ту людину, без якої передача була б не завершена, а вона, та людина, або говорила у вільній бесіді нескладно, або не могла подолати психологічний бар'єр (так званий ефект страху перед мікрофоном).
А з голови не йшла та сама купа зрізаної стрічки. І мені захотілось не тільки подивитись на той процес монтажу за допомогою ножиць і клею, а й спробувати це самому.
Анатолій Дмитрович з радістю схвалив мою зацікавленість і допоміг зробити перший у практиці радіожурналіста Миколи Кузнєцова монтаж власної передачі. Приблизно через місяць-півтора я вже вмів сам і стрічку "чистити", і виконувати простий монтаж на стаціонарному магнітофоні МЕЗ-28.
З приходом нової техніки з задоволенням освоював її можливості. Це дуже згодилось значно пізніше, коли працював власним кореспондентом Українського радіо. А ще згодом щоразу, коли треба було оперативно і доброякісно (на технічному рівні) висвітлити особливо важливу подію за участю чи то Президента, чи то представника Верховної Ради або Кабінету Міністрів.
З гордістю можу сказати: зараз у будь-якому випадку готовий і можу сісти за операторський пульт і з закритими очима (буквально) виконати на слух монтаж складної передачі на будь-яких магнітофонах. І прикро мені за деяких своїх колег, які, працюючи на радіо не один десяток років, і досі тремтять, вмикаючи репортерський магнітофон, і вже зовсім комплексують перед стаціонарною технікою, не бажаючи вивчити її і опановувати нею. А такі, на жаль, є і в нашому колективі. А допомогу А.Д.Колісниченка буду цінувати і щиро дякувати до кінця життя.
4 серпня голова комітету Петро Сергійович Оснач (він жартома розшифровував своє прізвище, як абревіатуру: "Основний начальник") підписав наказ, згідно з яким мене було прийнято на посаду редактора молодіжних програм. А вже 5 серпня я виїхав у перше в житті відрядження в депо станції Кіндрашівська-Нова. Наближався День залізничників - і попередній редактор Михайло Зельдін порекомендував мені розповісти про справи комсомольців цього депо. Там я записав бесіду з секретарем комітету комсомолу Володимиром .... Прізвище вже не пам'ятаю.
Привіз репортерський запис, підготував відповідний коментар, віддрукував, завізував у головного редактора, в обласному управлінні по охороні державних таємниць (а простіше - в цензурі) і віддав на монтаж оператору магнітного запису Анатолію Дмитровичу Колісниченку (він же виконував на той час і обов'язки інженера радіо).
Десь години через півтори Анатолій Дмитрович запрошує мене до апаратної. Вмикає магнітофон - і разом слухаємо готову до ефіру передачу. Прослухали.
- Подобається? - питає.
- Спасибі, - кажу, - майстерно змонтовано.
- Спасибі й тобі! - посміхається. А потім уже серйозно каже: - Поглянь он туди!
Дивлюсь, а в закутку за магнітофоном - величезна купа дрібно нарізаної магнітофонної стрічки: її тоді монтували з допомогою звичайних ножиць і кіноклею.
- Що це? - питаю.
- Фрагменти твого магнітофонного запису, які до передачі не ввійшли: обмовки, помилки, непотрібні речення з твоєї бесіди з Володимиром.
- Оце стільки? - дивуюсь.
- Оце стільки, - відповідає.
- То це мені за цю стрічку платити з майбутньої першої зарплати?
- Цього разу я спишу стрічку як відходи. А буде такий запис наступний, будеш платити.
- А як зробити так, щоб таких відходів було якомога менше? -питаю.
- Є два шляхи, - каже Анатолій Дмитрович.- Перший - писати співрозмовника за готовим текстом. Але так не повністю доноситься до слухача характер людини. Інший шлях - ретельно готуватись до розмови. Детально продумати запитання, які задаватимеш, особливо при використанні мікрофона, заздалегідь визначати приблизний хронометраж бесіди.
Я, звичайно, обрав для себе в подальшій роботі другий шлях. Першим же користувався тільки в тому випадку, коли дуже треба було записати саме ту людину, без якої передача була б не завершена, а вона, та людина, або говорила у вільній бесіді нескладно, або не могла подолати психологічний бар'єр (так званий ефект страху перед мікрофоном).
А з голови не йшла та сама купа зрізаної стрічки. І мені захотілось не тільки подивитись на той процес монтажу за допомогою ножиць і клею, а й спробувати це самому.
Анатолій Дмитрович з радістю схвалив мою зацікавленість і допоміг зробити перший у практиці радіожурналіста Миколи Кузнєцова монтаж власної передачі. Приблизно через місяць-півтора я вже вмів сам і стрічку "чистити", і виконувати простий монтаж на стаціонарному магнітофоні МЕЗ-28.
З приходом нової техніки з задоволенням освоював її можливості. Це дуже згодилось значно пізніше, коли працював власним кореспондентом Українського радіо. А ще згодом щоразу, коли треба було оперативно і доброякісно (на технічному рівні) висвітлити особливо важливу подію за участю чи то Президента, чи то представника Верховної Ради або Кабінету Міністрів.
З гордістю можу сказати: зараз у будь-якому випадку готовий і можу сісти за операторський пульт і з закритими очима (буквально) виконати на слух монтаж складної передачі на будь-яких магнітофонах. І прикро мені за деяких своїх колег, які, працюючи на радіо не один десяток років, і досі тремтять, вмикаючи репортерський магнітофон, і вже зовсім комплексують перед стаціонарною технікою, не бажаючи вивчити її і опановувати нею. А такі, на жаль, є і в нашому колективі. А допомогу А.Д.Колісниченка буду цінувати і щиро дякувати до кінця життя.