: : : ГОВОРИТЬ I ПОКАЗУЄ ЛУГАНСЬК! : : :

      А прем'єри в театрах! Жодної ми не залишали поза увагою! Раз на місяць проводили радіофестивалі художньої самодіяльності. Виїжджали до району чи міста і протягом двох днів записували талановитих людей, які співали, грали, декламували. Дуже поважали вони, трохи побоюючись, нашого звукорежисера Олександра Писарєва, який по кілька разів примушував їх повторювати один і той же номер, поки не знаходив, на його думку, оптимальний варіант.
      - Ви що, прийшли сюди на репетицію? - суворо критикував він їх. - Репетиції треба проводити раніше, а у нас запис - і це вам не іграшки.
      - Зрозуміли, зрозуміли... - каялися аматори. І невтомно вже вкотре починали свій улюблений номер.
      І що цікаво, ніхто не ображався, всі були ладні годинами не відходити від мікрофону.
      А за лаштунками, поки йшли "творчі муки" на сцені, я невтомно брала інтерв'ю. І люди мені, як на духу перед священиком, щиросердно зізнавалися, чому вони грають, співають, декламують і навіщо це їм потрібно.
      А мій геніальний шеф, "титан думки" (як його незмінно величав спочатку заслужений, а потім і народний артист України Володимир Калашников), зрозумівши, що я вже досить підкована для відряджень, більше зі мною по області не їздив.
      - І в Луганську досить цікавих людей, - казав мені не раз. - А письменники з провінції і так, якщо треба буде, приїдуть. Це ж не вони мене, а я їх пропагую.
      А ми з життєрадісним водієм Валерою Остапущенком і прискіпливим звукорежисером Олександром Писарєвим продовжували колесити Луганщиною, кожного року виявляючи все нові й нові народні таланти.
      І дзвінкоголосо в ефір неслися радіофестивалі "Труд і пісня", "Великому подвигу славу співаємо", "Джерела народної творчості", "Барви рідного краю" тощо.
      Аж тут прийшла перебудова... Ох, і цікаво ж стало жити! Подих перехоплює, що можеш писати, як думаєш, не вдаючися до "езопової мови". Рішуче критикувати недоліки, пропагувати сміливі ідеї і проекти.
      Щоправда, як завжди, ми перегинали палку, кидаючись з однієї крайності в іншу.
      - У вашій редакції цього тижня не було жодного критичного матеріалу! - суворо закидав нам головний редактор.
      - Наступного тижня буде аж два, - запевняли ми.
      І тут же писали їдкі фейлетони, організовували гострі сигнали, записували аналітичні програми типу "Як жити і вижити культурі?", як вирішувати у масштабі селища чи міста проблеми дозвілля, чому на концерти приходить мало глядачів, а письменники ніяк не можуть знайти пристойний "офіс"?
      Проблеми, проблеми... Час іде, а більшість з них залишається. Одне радує і знаходить місце на сторінках "Над Луганню": всупереч негараздам і труднощам останнім часом концертні і театральні зали, вернісажі викликають все більшу цікавість, люди тягнуться до духовного і світлого.