: : : ГОВОРИТЬ I ПОКАЗУЄ ЛУГАНСЬК! : : :

І ЖИТТЯ, І ПОШУКИ Й ЛЮБОВ

Юрій Казаков, заслужений працівник культури України, заступник генерального директора ЛОДТРК

      На телебачення я прийшов в далекому вже 1980 році. Символічно, що на роботу мене зарахували наказом від 6 червня, тобто в день, коли ми відзначаємо тепер наше професійне свято - День журналіста.
      З перших же днів роботи мене завжди дивувала й приємно вражала та злагодженість, професіоналізм, уміння і бажання творчого і технічного персоналу працювати за будь-яких умов.
      Рік 80-й був роком Олімпійських ігор в Москві. Вся країна, усі телерадіокомітети жили тоді в очікуванні цієї визначної події. З великим здивуванням і гордістю дізнався я, що й творча група нашої, тоді ще Ворошиловградської, студії одержала почесне право працювати на найпрестижнішому спортивному святі світу.
      Хоча я і мріяв про роботу на телебаченні, все для мене було тут в новину - цікаво й несподівано. Я прийшов на студію взяти участь у конкурсі дикторів. В диктори не взяли, але головний режисер В.Д.Бабич запропонував мені посаду асистента режисера. На ній я й пропрацював цілих 7 років, з дня у день опановуючи всі премудрощі телевізійного мистецтва.
      Доручали мені тоді найпростіші, здавалося б, телепрограми. Хоча, перефразовуючи вислів К.С.Станіславського, можна сказати: "Немає маленьких телепередач, є маленькі режисери". Я дуже вдячний В.Д.Бабичу за його вміння і бажання вчити нас - молодих - бачити, відчувати, фантазувати. Це воїстину головний телевізійний режисер і донині, якому поки що заміни немає.
      В 1984 році з великими труднощами мені вдалося поступити в один з найпрестижніших за часів СРСР творчих вузів - Ленінградський державний інститут театру, музики й кіно. Я став студентом факультету драматичного мистецтва за спеціальністю - режисура телебачення.
      Відтоді почалось зовсім нове життя. Життя, сповнене захоплюючого оволодіння азами дивовижної, прекрасної і, водночас, романтичної професії. Тим, що я сьогодні маю - вміння відчувати, бачити, чути архітектоніку передачі, помічати всі шерехатості, вади побудови телепрограми - я зобов'язаний саме навчанню в інституті. Чудові педагоги - народний артист Росії Вадим Горлов, відомий кінорежисер Павло Коган, заслужений артист Росії Євген Злобін - поступово, крок за кроком, рік за роком, від сесії до сесії вели нас цим дуже непростим, нелегким шляхом. Саме тут мене навчили вистроювати телевізійне полотно, тут я пізнав, що таке акценти, зав'язка, кульмінація, фінальна розв'язка дійства.
      Можливо, для когось це новина, але, чого гріха таїти, половина режисерів в будь-якій обласній студії ТБ не мають спеціальної освіти. І добре, коли поряд є майстри, аси цієї справи, а якщо нема, то кожен відправляється, так би мовити, в самостійне плавання, а, як відомо, без лоцмана, капітана важко на будь-якому кораблі.
      Мені завжди везло на хороших людей, професіоналів з великої букви. Вони дуже обережно, по-доброму ставились до мене і вели по дуже непростому життєвому шляху, не давали мені збочити, оступитися, а, навпаки, в скрутні хвилини підставляли своє надійне плече.