: : : ГОВОРИТЬ I ПОКАЗУЄ ЛУГАНСЬК! : : :

30 РОКІВ З ТЕЛЕБАЧЕННЯМ

Василь Меженський, член Спілки журналістів України з 1957 року.

      В 60-70-і роки кожна область України будувала в себе зразкові села. Така була тоді державна політика. Не лишилася осторонь і наша Луганщина. Доля оновлення посміхнулася селу Половинкине, що в Старобільському районі.
      І ось разом з кінооператором Миколою Рижченком їдемо до цього заново збудованого населеного пункту, що мав слугувати взірцем благоустрою селянського буття.
      Записали одне інтерв'ю, друге. І раптом чую:
      - Дядьку, ваш кіношник горить!
      Та я не звертаю на це уваги - дуже вже цікавий трапився співрозмовник. А тим часом дітвора оточила нас і вже хором скандує:
      - Кіношник горить! Кіношник горить!
      Повертаю голову і бачу, як дим обволікає мого оператора. То горів комутаційний провід, що тягнувся від масивного акумулятора до першої тоді на нашій студії синхронної камери. Її змайстрували наші техніки на базі іноземної кінокамери "Адміра".
      Так прозаїчно почалося в квітні 1971 року моє входження в невідомий тоді для мене телевізійний храм. Відтоді ось уже 30 років я вірою і правдою служу йому. Всіляке було. Своїми спогадами хочу закцентувати увагу прийдешніх телевізійників на тому складному і болісному, романтичному і прагматичному шляху професійного становлення, що його пройшло Луганське державне телебачення. Тим більше, що змінилося наше суспільство, а разом з ним і журналістика. Тож саме час зупинитися, озирнутися і осмислити минувшину, запитавши себе: що ми втратили в ній, а що придбали?
      Як засвідчували спеціалісти, обласні телестудії за технічним оснащенням відставали на той час від Європи щонайменше років на двадцять п'ять. Головним постачальником відеоінформації тоді були 16-міліметрові зарубіжні камери "Адміра" і "Пентафлекс". Працювали вони на чорно-білій вузькій кіноплівці. Але камери були німі, вони знімали зображення без звуку. Отож і спробували наші доморощені кулібіни перетворити німу "Адміру" на синхронну кінокамеру. Що з того вийшло, я вже розповів.
      Обмеженість в знімальних, а також в монтажних, ефірних, транспортних та інших засобах не тільки гальмувала процес становлення молодої телевізійної журналістики, але й нерідко призводила до стресових ситуацій. В закутках пам'яті висвітився такий епізод. На зміну "Адмірам", "Пентафлексам" незабаром прийшли наші вітчизняні "Кінори". Журналісти набули можливість фіксувати одночасно зображення і звук. Але... "Кінори" теж не стали тим мобільним технічним засобом, на який ми покладали великі надії. Справа в тому, що зображення фіксувалось на кіноплівці, а звук - окремо на магнітній плівці. Після проявлення кіноплівки треба було синхронізувати зображення і звук на монтажному столі. Цей процес, в який були втягнуті журналісти, режисери, оператори і монтажники, нерідко тривав чотири-п'ять годин. Так от, одного разу монтаж програми для Центрального телебачення затягнувся до пізньої ночі, а синхронності відео і звуку ніяк не вдавалося добитися. Нерви в кінооператора О.Хорошка не витримали і сотні метрів кіно- та фероплівки полетіли у вікно і розстелилися по подвір'ю.
      А вранці Москва телефонує: