: : : ГОВОРИТЬ I ПОКАЗУЄ ЛУГАНСЬК! : : :

ЧУДОВА НАША СПРАВА
Лист-спогад

Галина Шакірова, редактор обласного радіо 1968-1989 рр.

      Минуло 11 років відтоді, як я виїхала з дорогого моєму серцю Луганська і від вас, мої дорогі друзі-"радійці"... Зараз мені 73 роки, пережила багатьох з моїх друзів у Києві, Луганську, Курську і з болем думаю: як швидко після їх відходу "зачиняються" за ними "ворота забуття". Тож мені було приємно, що ви звернулися до мене, і мої спогади залишаться в фондах радіо.
      В редакції облрадіо я працювала з 1968 року. До того була журналісткою молодіжної газети. Прийшла в новий колектив і спершу дуже жалкувала з цього приводу. Не склалися у мене відносини із старшою друкаркою, літньою і дуже злою. Дошкуляла вона мені за моє незнання української мови.
      Нелегко мені було, бо до приходу на обласне радіо працювала я протягом 11 років власкором республіканської російської газети "Комсомольское знамя" по Донбасу, а ще до того - по Тернопільській і Львівській областях. А тут відразу - українська мова. Ночами писала передачі російською, потім зі словником перекладала українською. І все ж помилок було чимало. Відчувала себе просто-таки пригніченою. І тут - немов цілющий бальзам на душу - слова нашого головного редактора Івана Петровича Косенка на одній з летучок:
      - Такого завідуючого кореспондентською мережою, як Галина Львівна, у нас ще не було.
      Якою вчасною була для мене ця підтримка! Я дійсно старалась: щомісяця готувала 45-хвилинні передачі з усіх міст і районів, допомагала місцевим кореспондентам-організаторам налагоджувати роботу.
      Через деякий час пішов на іншу роботу Олександр Федорович Коваленко - і мені запропонували його посаду - редактора сільгосппередач. З радістю погодилась. Але стало ще складніше з українською, бо передач було значно більше. Не розлучалась із словником, але помилок, як і раніше, рясно було. І.П.Косенко вигукував: "Жах!" - і хапався за голову, а от А.О.Бодрик завжди правив мовчки. На моє щастя, ці мої керівники були вчителями доброзичливими, чуйними. Як вони мені допомагали! Відчуваючи їх підтримку, я й сама наполегливо вчилась, і справи потроху йшли на лад. А могло ж бути й по-іншому. То ж не їх справа - тягти воза ще й за мене.
      В усьому підтримував мене і Петро Сергійович Оснач.
      Колектив наш був чудовий, сподіваюсь, що таким він і залишився. Порядні, віддані справі люди. Не пам'ятаю, хто напівжартома сказав про нас з Миколою Сергійовичем Поповим: "Наша головна тяглова сила". Іноді їздили у відрядження ми з ним однією машиною. Він залишався на шахті чи на заводі, а я далі - в поле, на ферму, а ввечері разом повертались. Працював він багато, у нього "падав" зір, він низько схилявся над папером, коли писав, і , мабуть, від того сутулився, часто хворів. Дуже переживали ми всі, коли він пішов з життя. Залишилась дружина Шура, три доньки і онук Коля (тепер уже, звичайно, дорослий).