: : : ГОВОРИТЬ I ПОКАЗУЄ ЛУГАНСЬК! : : :

      Невже відтоді минуло 10 років? Як зараз пам'ятаю: молебень перед початком марафону, оркестрову увертюру, наш з Олександром вихід на сцену, напружені обличчя чорнобильців, зворушливі слова людей, що принесли їм допомогу - свої збереження.
      На одному диханні летіла година за годиною прямого ефіру. В середині передачі, поки йшов концертний номер, я підійшла до Сашка і запропонувала: "Піди відпочинь".
      - Я відпочиваю.
      І таке задоволення було на його обличі. То було почуття майстра, що добре виконав свою справу і задоволений її результатом.
      Гадаю, зараз можна з певністю сказати, що марафон "Відлуння Чорнобиля" був найбільш значущою роботою Луганського обласного державного телебачення з часу його створення і понині. Не забудемо ж імена його авторів. І серед них - Олександра Вихрова.
      Він шукав альтернативу рутинності, обмеженості
      Його останнім дітищем була публіцистична програма "Альтернатива". Кожного понеділка в один і той же час він з'являвся на екрані зі словами "Сьогодні - наш з вами день". А завершував передачу оптимістичною фразою "Ще не вечір"...
      Його гістьми були керівники підприємств і діячі мистецтва, політики і вчені. Із своєю "Альтернативою" він з'являвся на шахті й у фермерському господарстві, знімав на вулицях міста і в офіційних установах. І навіть сидячи в простому возі, запряженому кіньми. В нашому безпросвітньому житті він шукав альтернативу рутинності, тупості і обмеженості. У своїх пошуках він робив ставку на яскравих, впевнених у собі людей. І знаходив таких. Хоча участь в його передачах була справжнім іспитом. Непросто було витримати без підготовки його прямі, гострі, безпощадні запитання. Іноді вони шокували співбесідника, і розмова не виходила. Але які дивовижні повороти набувала тема, якщо герой передачі не тушувався під його тиском і розкривав свій інтелектуальний потенціал, викликаючи у глядачів роздуми над непростим нашим життям-буттям! У такі хвилини і ведучого захльостувала хвиля дотепності, доброзичливості. Він з задоволенням слухав співбесідника, всім своїм виглядом демонструючи: "Ось які люди у нас є!"
      Якось, завершуючи передачу, він не вимовив звичного "Ще не вечір", а потім зайшов до мене і повідомив коротко: "Я лягаю в лікарню. Треба пройти обстеження. Тобі про це кажу першій".
      Я засмучено похилила голову: "Розумію, Сашо".
      Та було в цій ситуації щось таке, що примушувало серце стискатись від болю.
      Ми бачились востаннє. Він знав свою недугу.
      Де сьогодні душа його літає?
      Є в роботі тележурналістів якийсь парадокс. Тижнями, місяцями іноді думаєш над передачею, пишеш, знімаєш, мучишся. І от вона вийшла в ефір! І все... Нерідко слід її залишається лише на касеті з власного архіву. От вже не перший рік Олександра Вихрова немає серед нас. Немає і його "Альтернативи", вибухової, часом шокуючої. Та й йому самому альтернативи немає.