: : : ГОВОРИТЬ I ПОКАЗУЄ ЛУГАНСЬК! : : :

40 РОКІВ НА ТЕЛЕЕКРАНІ

Валентина Позднякова, диктор-консультант Луганського телебачення, заслужений працівник культури України

      Телевізійне життя довжиною в 40 років. Скільки різних подій сталося за цей час і в житті кожного з нас, і в житті країни, і на планеті.
      В 70-і роки французький соціолог Андре Діліжан сказав: "Яким би не було наше захоплення, наша довіра, наш ентузіазм, наше обурення, ми не можемо відмахнутись від цілком очевидного факту - ми вступили в еру телебачення. Ви не бажаєте займатися ним? Ваше безумовне право. Але як би там не було, воно, телебачення, займається вами. Воно починає свою роботу. Воно починає глибоке перетворення світу, в якому ви існуєте".
      Ми, я маю на увазі найперших працівників обласного телебачення, хотіли "займатися ним". І займались з величезною самовідданістю, не шкодуючи ані сил, ані часу в ім'я своєї професії і свого місця в ньому. То був міцно згуртований колектив. І то були не стільки люди, які працювали разом, а був єдиний живий організм однодумців, де, образно кажучи, сили не складалися, а помножувались.
      Телевізійне життя довжиною в 40 років! Хіба можливо в невеличкому ессе розповісти про всіх? Навіть про тих, хто був серед перших. Думаю, що ні. Тому спробую хоча б побіжно пригадати тих, хто став для мене орієнтиром, у кого я багато чого взяла для себе. А були це орієнтири як життєві, так і професійні.
      Нінель Антонівну Приходько - першого голову комітету по телебаченню і радіомовленню - я вважаю за свою хрещену матір. Вона стежила за моєю долею вже навіть тоді, коли працювала в Києві і очолювала часопис "Радянська жінка". Річ у тому, що я прийшла, а точніше сказати, мене привели на телебачення мої друзі по народному театру вже на третій тур конкурсу дикторів. І чи то жюрі вже стомилося (було вислухано і пропущено через екран більше 300 чоловік), чи то спрацював всюдисущий Пан випадок, коли Нінель Антонівна подивилась на мене в студії і сказала: "Оце вона". Так і вирішилась моя творча доля. Я стала диктором Луганського телебачення, де вже працювала переможець першого конкурсу дикторів Людмила Ромашкевич.
      А коли доводилось бувати в Києві ( в той час курси перепідготовки дикторів проводились раз на 2 роки), Нінель Антонівна завжди знаходила можливість поцікавитись, як ідуть справи в її рідному дітищі, і чим вона може бути корисною. Вона допомагала дістати квитки в театри, на виставки, концерти, сама провела для мене екскурсію по Києву, помістила мій портрет на обкладинці часопису "Радянська жінка" і статтю про мене.
      Мені дуже хотілося виправдати звання - диктор телебачення і, головне, не підвести того, хто мене опікував, насамперед - Нінель Антонівну Приходько. Найдивовижніша людина!
      Пам'ятаю її дзвінок із Києва вже майже опівночі:
      - Валентино, ти читала статтю Леонтьєвої в "Советском радио и телевидении"? Що скажеш? Думаю, і тобі вже час поділитися роздумами про свою професію.
      А згодом з'явилася і моя стаття в цьому журналі.
      Нінель Антонівна говорила: доки людина вчиться, вона не тільки зростає творчо, але й живе, саме живе, а не існує.