Частина 03
РАДІСТЬ ТВОРЧОСТІ
Михайло Поляков, ведучий Луганського радіо
Мені хочеться розповісти про одного з перших дикторів Луганського обласного радіо повоєнного часу - Лідію Олексіївну Компанієць (Вербовську), якої, на жаль, вже немає серед нас.
Якось, готуючи матеріал про слов'яносербських тваринників, я прослуховував один запис із фонду обласного радіо - передачу "Біля витоків змагання". При цьому звернув увагу, як уважно прислухалась до того, що линуло з гучномовця, технік центральної апаратної Тетяна Буйновська. По закінченні вона запитала: "А хто це з вами начитував передачу?"
- Лідія Олексіївна Компанієць, одна з перших дикторів нашого радіо.
- Який голос! - захоплено мовила Тетяна. - Мов по душі гладить: мелодійний, приємний, дохідливий. А як виразно, логічно начитано. І це ще на тій старій техніці. Здорово!...
Я цілком розділив її захопленість.
Пригадую наші зустрічі з Лідією Олексіївною, коли вона вже була на заслуженому відпочинку, її розповіді про роботу на Луганському радіо.
Вона вперше прийшла на студію в 40-і роки, коли радіокомітет був ще на вулиці Карла Маркса, 26. Там, на другому поверсі, була маленька кімната, з якої і велося мовлення.
- Від тих перших виходів в ефір, - розповідала Лідія Олексіївна, - у мене назавжди залишилось почуття радості й душевної повноти. Я була завжди щасливою, що могла першою розповісти жителям нашого міста й області про всі події в житті рідного краю. В ті роки радіо було одним з основних джерел інформації. Слухачі були нашими першими друзями: висловлювали подяки, зауваження і побажання, замовляли улюблені пісні, прохали допомоги у вирішенні якихось проблем - і ми, звичайно, їм допомагали як могли.
- На моїй пам'яті, - пригадувала вона, - було багато хорошого і тяжкого. Пережила роки війни, важкої відбудови рідного міста і всього народного господарства. Все це пройшло крізь моє серце, мою душу і, звичайно, крізь наші передачі, у яких нам дуже хотілося сказати людям щось приємне, гарне, радісне, щоб полегшити їм життя; наприклад, першими повідомити про зниження цін, про заселення нових будинків, про вступ до ладу нових заводів, шкіл, лікарень. Саме ось це постійне бажання виробило в моїй мові, в моєму голосі оті нюанси непідробної любові до людей, коли хочете, якоїсь, так би мовити, материнської інтонації..
Партнером у Лідії Олексіївни був Леонід Капелевич. Він теж мав голос приємного тембру, був надійним напарником по праці.
Згадуючи про колегу, Лідія Олексіївна розповідала мені про такий курйозний випадок. Якось молодий ще на той час редактор Іван Петрович Косенко підготував хорошу передачу про збирання буряків. От Капелевич і каже: "Ну що ж це будуть за буряки без пісні? Давайте, Лідо, озвучимо нею передачу". І вони заспівали дуетом прямо в ефір. Другого дня Іван Петрович з радістю каже: "Яка краса! Наші диктори вже співають!" На летучці і передачу, і дикторів відзначили. Зараз це зветься ефектом присутності.
Лідія Олексіївна завжди з задоволенням згадувала колектив радійців.
- Свого часу, - розповідала вона, - виходив літературно-музичний радіожурнал "Луганськ вечірній". Готував його молодий на той час редактор Віктор Савченко. Готував уміло, а ми видавали залюбки. Журнал складався з кількох блоків, де було багато цікавого з життя області, достатньо гумору, музики... І цей журнал відразу ж привернув до себе увагу наших слухачів. Особливістю того журналу було те, що диктор ставав його співавтором. Це давало йому можливість глибше проникнути в матеріал і якнайкраще донести його до слухача.
Лідія Олексіївна часто підкреслювала: дикторська праця - це майстерність, а вона приходить лише з роками. І Компанієць весь час навчалась, шліфувала свій талант. Серед учителів своїх називала і найвідомішу Ольгу Висоцьку, і свого колегу, журналіста Віктора Савченка, підкреслюючи, що багато чого від нього запозичила.
А Лідію Олексіївну без перебільшення вважає своїм вчителем нинішній диктор і ведуча радіо Любов Василівна Петрова, яка говорить: "Саме вона мене вчила, що поганий настрій треба залишати за порогом студії, що мікрофон ніколи нічого не вибачає, що диктор повинен завжди бути зібраним, спокійним, урівноваженим, точно передавати настрій матеріалу, який має перед собою".
Якось, готуючи матеріал про слов'яносербських тваринників, я прослуховував один запис із фонду обласного радіо - передачу "Біля витоків змагання". При цьому звернув увагу, як уважно прислухалась до того, що линуло з гучномовця, технік центральної апаратної Тетяна Буйновська. По закінченні вона запитала: "А хто це з вами начитував передачу?"
- Лідія Олексіївна Компанієць, одна з перших дикторів нашого радіо.
- Який голос! - захоплено мовила Тетяна. - Мов по душі гладить: мелодійний, приємний, дохідливий. А як виразно, логічно начитано. І це ще на тій старій техніці. Здорово!...
Я цілком розділив її захопленість.
Пригадую наші зустрічі з Лідією Олексіївною, коли вона вже була на заслуженому відпочинку, її розповіді про роботу на Луганському радіо.
Вона вперше прийшла на студію в 40-і роки, коли радіокомітет був ще на вулиці Карла Маркса, 26. Там, на другому поверсі, була маленька кімната, з якої і велося мовлення.
- Від тих перших виходів в ефір, - розповідала Лідія Олексіївна, - у мене назавжди залишилось почуття радості й душевної повноти. Я була завжди щасливою, що могла першою розповісти жителям нашого міста й області про всі події в житті рідного краю. В ті роки радіо було одним з основних джерел інформації. Слухачі були нашими першими друзями: висловлювали подяки, зауваження і побажання, замовляли улюблені пісні, прохали допомоги у вирішенні якихось проблем - і ми, звичайно, їм допомагали як могли.
- На моїй пам'яті, - пригадувала вона, - було багато хорошого і тяжкого. Пережила роки війни, важкої відбудови рідного міста і всього народного господарства. Все це пройшло крізь моє серце, мою душу і, звичайно, крізь наші передачі, у яких нам дуже хотілося сказати людям щось приємне, гарне, радісне, щоб полегшити їм життя; наприклад, першими повідомити про зниження цін, про заселення нових будинків, про вступ до ладу нових заводів, шкіл, лікарень. Саме ось це постійне бажання виробило в моїй мові, в моєму голосі оті нюанси непідробної любові до людей, коли хочете, якоїсь, так би мовити, материнської інтонації..
Партнером у Лідії Олексіївни був Леонід Капелевич. Він теж мав голос приємного тембру, був надійним напарником по праці.
Згадуючи про колегу, Лідія Олексіївна розповідала мені про такий курйозний випадок. Якось молодий ще на той час редактор Іван Петрович Косенко підготував хорошу передачу про збирання буряків. От Капелевич і каже: "Ну що ж це будуть за буряки без пісні? Давайте, Лідо, озвучимо нею передачу". І вони заспівали дуетом прямо в ефір. Другого дня Іван Петрович з радістю каже: "Яка краса! Наші диктори вже співають!" На летучці і передачу, і дикторів відзначили. Зараз це зветься ефектом присутності.
Лідія Олексіївна завжди з задоволенням згадувала колектив радійців.
- Свого часу, - розповідала вона, - виходив літературно-музичний радіожурнал "Луганськ вечірній". Готував його молодий на той час редактор Віктор Савченко. Готував уміло, а ми видавали залюбки. Журнал складався з кількох блоків, де було багато цікавого з життя області, достатньо гумору, музики... І цей журнал відразу ж привернув до себе увагу наших слухачів. Особливістю того журналу було те, що диктор ставав його співавтором. Це давало йому можливість глибше проникнути в матеріал і якнайкраще донести його до слухача.
Лідія Олексіївна часто підкреслювала: дикторська праця - це майстерність, а вона приходить лише з роками. І Компанієць весь час навчалась, шліфувала свій талант. Серед учителів своїх називала і найвідомішу Ольгу Висоцьку, і свого колегу, журналіста Віктора Савченка, підкреслюючи, що багато чого від нього запозичила.
А Лідію Олексіївну без перебільшення вважає своїм вчителем нинішній диктор і ведуча радіо Любов Василівна Петрова, яка говорить: "Саме вона мене вчила, що поганий настрій треба залишати за порогом студії, що мікрофон ніколи нічого не вибачає, що диктор повинен завжди бути зібраним, спокійним, урівноваженим, точно передавати настрій матеріалу, який має перед собою".