Частина 05
ЧИ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ МУЖНІСТЬ?
Олександр Кошак, перший заступник генерального директора ЛОДТРК
"м.Луганськ-16,
вул.Демьохіна, 25,
обласне радіо,
передача "Пам'ять"
... Я низько вклоняюсь всім радянським воїнам, які загинули, захищаючи від фашизму наше право на життя. Пам'ять про їх подвиг я свято зберігаю і передаю своїм дітям.
Спасибі всім, хто підготував радіопередачу "Пам'ять", хто доглядає місця поховання воїнів-визволителів і тим, хто саджає квіти на солдатських могилах! Спасибі, "Пам'ять", тобі!
21 квітня 1998 року.
Луганська область,
Станично-Луганський район,
село Валуйське,
пров. 3-й Радянський, 24,
Каливанова Марія"
Нерідко подорожні, які Луганським шосе прямують до Красного Луча, на 121-му кілометрі повертають до меморіалу загиблих в роки Великої Вітчизняної війни радянських кіннотників. Люди вшановують пам'ять тих, хто в запеклому бою на порозі вічного небуття до останнього подиху боронив рідну землю від німецького фашизму.
На двох несучих опорах, що символізують терикон, вгорі зірка. Вигляд цього знака підказала знахідка слідопитів - в руці знайдених неподалік останків солдата, який захищав наш славетний шахтарський край, була затиснута червона солдатська зірочка.
Архів свідчить, що в лютому 1943 року, готуючи визволення Ворошиловграда, 7-й гвардійський кавалерійський корпус під командуванням Михайла Дмитровича Борисова у ворожому тилу завдав фашистам нищівного удару. 23 лютого 1943 року біля хутора Західного, поблизу села Маломиколаївки, в запеклому бою головні сили кавалерійського корпусу і його штаб проривали фронт і виходили до основних частин Радянської Армії. Під шаленим вогнем фашистів загинув майже весь особовий склад корпусу.
На пам'ятнику викарбувані слова поета Михайла Луконіна:
"На этом рубеже родной земли
Сыны Отчизну плотно обступили
И, умирая, тесно облегли."
Майже 40 років після бою землі на тому полі не торкався плуг. На місці загибелі пролежали останки бійців, ніби прикриваючи один одного від суворих донбаських вітрів.
Восени 1979-го місцеве господарство вирішило зорати поле під лісом. Доля розпорядилася, щоб саме тоді і на те місце прибули хлопці та дівчата з Краснолуцького патріотичного клубу "Подвиг". Побачивши, як на свіжозораному полі біліють людські кістки, вони вирішили перепоховати останки радянських воїнів і побудувати тут меморіал. Всю зиму вручну носили землю, насипали невеликий пагорб. Останки 20 бійців знайшли тут вічний спокій. Імена трьох з них слідопитам з часом вдалося встановити.
Від меморіалу кіннотників на відстані кількасот метрів, в балці Пасічна урочища Західне, "подвигівці" створили ще одне святе місце - "Галявину полеглих".
В кінці лютого 1943 року 346-а шахтарська дивізія на рубежі "Новопавлівка-Ушакове-Іванівка-Маломиколаївка" вела запеклий бій за висотку західніше села Маломиколаївка. З батальойну воїнів-шахтарів в живих залишилося кілька чоловік.
"Подвигівці" знайшли і з почестями перепоховали на "Галявині полеглих" останки і цих 13 бійців. На могилу кожного з них поклали плиту - звичайний дикий камінь Донецького кряжу. І поруч, замість пам'ятників, поставили кам'яні брили, на яких викарбувані слова, у кожного свої. Читаємо на одній з них:
Нахлебавшись смертельного ветра,
Упал не назад, а вперед,
Чтоб лишних 172 сантиметра
Зашли в завоеванный счет.
Не одне покоління пошуковців Краснолуцького патріотичного клубу "Подвиг" (в кращі роки воно налічувало до 600 членів) доклало чимало зусиль, впродовж більш як 30 років безкоштовно, за власним бажанням, працюючи без винятку кожні вихідні, влітку і взимку за будь-якої погоди, переносячи останки загиблих воїнів, знайдених на орному полі чи в лісі, кантуючи каміння і встановлюючи його на могилах полеглих, щоб зберегти в пам'яті народній героїзм солдат війни. А скільки напівзітлілих документів, жетонів, медальйонів довелося розшифровувати?! А потім знайти рідних і близьких бійця, якого ті вважали зниклим безвісти.
Важко сказати, скільки родин вдячні краснолуцьким слідопитам за повернення чистого, незаплямованого імені воїну: їх дідові, батькові, братові, а то й онукові.
І приїздять сюди люди вклонитися світлій пам'яті визволителів, які своїм життя заплатили за наш мирний день.
На одній з могил на "Галявині полеглих" читаємо:
А ты, коль пулею не сбит,
Ты, мне когда-то руку жавший,
Ты всем скажи, что я убит,
Что я не без вести пропавший.
Умов для партизанської боротьби в Донбасі і, зокрема, в районі Красного Луча не було. Та був наказ Іванівському партизанському загону завдати якомога більше шкоди загарбникам. І народні месники неодноразово висаджували в повітря залізничне полотно. В такий спосіб затримували пересування ворожих військ, техніки та боєприпасів з Німеччини до Сталінграда. Партизани розповсюджували серед населення листівки, якими підтримували у співвітчизників віру в нашу Перемогу.
Коли ж 16 жовтня 1942 року в урочищі Західне балки Пасічної загинув Іванівський партизанський загін, фашисти обплутали молодий партизанський ліс колючим дротом, щоб туди не ступила людська нога. З роками дріт з колючками повростав, повпивався в дерева. До речі, й досі після війни в Партизанському лісі не було саперів.
Восени 1969 року члени клубу "Подвиг" встановили кам'яну брилу з написом "Партизанська стоянка" і викарбували слова: "Тут спит беда; ступайте осторожно: окопы - шрамы на лице земли".
Повесні 1970 року "подвигівці" відновили 8 партизанських землянок, а ще побудували 10 наметів.
Влітку того ж року відкрили музей просто неба "Партизанська слава". Юнаки і дівчата з Красного Луча відновили також ходи сполучення, з каменю виклали стежини в лісі. А потім в наступні роки посадили туркменські тополі, ніби вишикували їх у військовому строю. Біля кожної з них - камінь з написом, на чию честь посаджене дерево. Так виникла "Алея пам'яті".
Для багатьох "подвигівців" робота в клубі стала сенсом їх життя, в якому друзі - справжні, а стосунки між ними - чисті й щирі. З 2 лютого 1969 року, вдосталь "сьорбнувши" романтики, клуб "Подвиг" виховав тисячі справжніх патріотів Вітчизни, з честю витримав випробування часом. І в ці роки роботу клубу спрямовує його засновник і незмінний керівник Микола Данилович Романов, заслужений журналіст України. З ним не тільки "подвигівці", але й ми, журналісти, не вагаючись, "готові йти у розвідку".
"Подвигівці" переконані: якщо ми пам'ятатимемо минуле - у нас буде й майбутнє. До того ж, пам'ять має бути однією з перших ознак людяності.
Про наполегливу роботу клубу з патріотичного виховання молоді Луганське обласне державне радіо і телебачення, зокрема, журналісти Микола Кузнєцов, Світлана Бондарєва, Людмила Медведєва, кінооператор Олександр Пичугін, впродовж багатьох років розповідали неодноразово.
Я нерідко замислююсь над тим, навіщо, кому потрібна пошукова робота? Відповідь проста. Щоб імена тих, хто віддав за нас своє життя, повернулися з небуття. Щоб пізнати витоки мужності воєнного покоління. Не менш важливо, щоб зрозуміти, що таке війна, яке це лихо для народу. І чи не найголовніше - щоб повірили в себе твої сучасники - хлопці та дівчата - і на прикладі мужності загиблих воїнів загартовували свою волю і самі ставали б сильні духом. Це - перевірка себе на любов до Вітчизни, бо так складно сьогодні визначити вірний стрижень корисності суспільству.
... Якось восени 1998 року в корпункті Національної радіокомпанії України, власним кореспондентом якої в Луганській області я на той час працював, пролунав дзвінок. Телефонував Микола Данилович Романов. Його завжди оптимістичний, життєрадісний голос цього разу лунав якось глухо, вкрай стурбовано, мені здавалося - на межі відчаю: "Свої ж співвітчизники, доморощені вандали... нищать народну пам'ять. Приїзди!"
Збори були недовгими. І ось ми на 121-му кілометрі Краснолуцького шосе. На меморіалі загиблих кіннотників біля інформаційної дошки в багнюку втоптаний пошматований напис, що містив вичерпну інформацію про це святе місце. Рука якого нелюдя піднялася, щоб знищити пам'ять про тих, хто ціною власного життя дарував нам з вами право жити на землі? На жаль, сьогодні тут вже не лунає музика, як було колись, не почуєте ви і записи спогадів ветеранів. Бо хтось-таки "погрів брудні руки", видерши з землі 2 кілометри кабелю, по якому йшла трансляція.
Тихим сонячним днем спускаємося до місця, де на лісовій галявині останні квіти осені-братки - зберігають спокій полеглих воїнів Шахтарської дивізії. Бачимо, що й тут комусь на заваді стало каміння з солдатської могили.
А на партизанській стоянці спостерігаємо дикі для здорового глузду речі: іменні пірамідальні тополі, посаджені руками колишніх партизанів на добру пам'ять про полеглих побратимів, не встояли, не витримали смертельного дотику сокири. Комусь з місцевих жителів, мабуть, хлів перекрити закортіло або обігріти спустошену душу. З тину, що стримував окопи від зсуву, забрано металеву арматуру. З землянок зідрано гумове покриття, що лежало поверх колод, засипане землею.
Розкопано і забрано, крім звукового кабелю, ще й кабель освітлення, що були прокладені від будинку екскурсовода до меморіалу полеглих кіннотників. Трактором і вручну видирали з землі ще два кілометри кабелю від Партизанської стоянки до хутора Західного.
До глибини душі мене вразив вигляд спаленого музейного будинку екскурсовода. Ніби тільки вчора тут точився запеклий бій з ворогом. Броньовані двері розшматовані вибухівкою. Чорні зіниці вигорілих вікон ніби з жахом дивляться на свідків, благаючи порятунку від нелюдів.
"Подвигівці" заявили в міліцію. Звідти прийшла відповідь: "Состава преступления нет".
Влучніше, ніж сказав поет про стан пам'яті нинішнього покоління, не скажеш:
Мы памятью своей не дорожим.
Неужто это чувство от природы?
Пройдя фашистский сволочной режим,
Мы позабыли сладкий вкус свободы.
Неужто нам опять нужна война,
Концлагеря, гестаповский застенок?
Так почему медали, ордена
На рынках продаются за бесценок?
Кощунством над могилами отцов
Не возмутится почему же память?
В нас будущее выстрелит свинцом,
Коль в прошлое бросать мы станем камни.
Не забывайте посмотреть назад -
У прошлого всегда найдутся судьи.
За бутафорский праздничный фасад
Обычно укрываются иуды.
Не верьте в задурманенность толпы,
О чем кричат пророки лженарода.
И не они вершители судьбы,
А тот, кто шел дорогою свободы.
Я розмовляв з членами клубу "Подвиг", які там працювали, намагаючись своїми силами відновити зруйноване. Вони мене переконали, що нікому не під силу знищити вдячну пам'ять нащадків про громадянський подвиг їх дідів і прадідів.
Документальні записи, зроблені того дня, лягли в основу мого п'ятисерійного радіофільму "Пам'ять" (всього дві з половиною години), який двічі звучав на хвилях Луганського обласного державного радіо. Цей радіофільм створено у співдружності з диктором Любов'ю Петровою, поетом Іваном Чалим, операторами магнітного запису Наталією Тестешниковою та Іриною Босенко. Ця публіцистична робота була відчайдушною спробою попередити, застерегти наше суспільство від загрозливого насування пожадливості, бажання збагатитись будь-якою ціною, що породжує духовне каліцтво, безпам'ятство, байдужість, нехтування нормами і законами суспільного життя.
На жаль, ці застереження не були безпідставними. Бо сьогодні вандалізм та бездуховність жахливих розмірів інколи переростають у зухвалу, цинічну злочинність. Ніби живцем з людини знімають шкіру, мисливці за кольоровим металом здирають мідну обшивку пам'ятників. В купі металевого брухту опинилися хрести з кладовищ, плити з прізвищами воїнів-визволителів в часи Великої Вітчизняної війни. Зокрема, у Луганську, в центрі міста, в сквері імені 30-річчя ВЛКСМ, зникли погруддя двох, а згодом і третього героя підпільної організації "Молода гвардія". На превеликий жаль, сьогодні в систему ввійшло вирубування кабельних мереж зв'язку, високовольтних ліній електропередач. Нарешті, дійшло до вбивства бабусі підлітками, яким закортіло забрати у старенької її нехитрий домашній скарб - алюмінієвий посуд - заради пляшки горілки.
Сьогодні вже не кричати, а волати на всю міць треба: "Схаменімося, співвітчизники! Зупинімося! Ми все ж таки люди!.
Члени Краснолуцького патріотичного клубу "Подвиг" не бажають миритися з хибною думкою, мовляв, зараз настав час плюндрувати, розкидати камені.
І сьогодні в тиші партизанського лісу лунають чеканні слова клятви новобранців-пошуковців: "... серцем своїм присягаю..., кожним прожитим днем, всім життям своїм клянемося..." - читаю в нещодавно виданій книзі Миколи Даниловича Романова "Лобасті романтики мої", епіграф якої: "Є іскра в серці - приходь і дій".
Вони знову й знову повертаються до святих місць, щоб відродити зруйноване, зберегти для нащадків світлу пам'ять про людей, які в буремні роки воєнного лихоліття віддали найдорожче - своє життя, щоб ми мали змогу жити вільно, в мирі. Своєю повсякденною роботою вони доводять: в житті завжди є місце мужності і подвигу!
вул.Демьохіна, 25,
обласне радіо,
передача "Пам'ять"
... Я низько вклоняюсь всім радянським воїнам, які загинули, захищаючи від фашизму наше право на життя. Пам'ять про їх подвиг я свято зберігаю і передаю своїм дітям.
Спасибі всім, хто підготував радіопередачу "Пам'ять", хто доглядає місця поховання воїнів-визволителів і тим, хто саджає квіти на солдатських могилах! Спасибі, "Пам'ять", тобі!
21 квітня 1998 року.
Луганська область,
Станично-Луганський район,
село Валуйське,
пров. 3-й Радянський, 24,
Каливанова Марія"
Нерідко подорожні, які Луганським шосе прямують до Красного Луча, на 121-му кілометрі повертають до меморіалу загиблих в роки Великої Вітчизняної війни радянських кіннотників. Люди вшановують пам'ять тих, хто в запеклому бою на порозі вічного небуття до останнього подиху боронив рідну землю від німецького фашизму.
На двох несучих опорах, що символізують терикон, вгорі зірка. Вигляд цього знака підказала знахідка слідопитів - в руці знайдених неподалік останків солдата, який захищав наш славетний шахтарський край, була затиснута червона солдатська зірочка.
Архів свідчить, що в лютому 1943 року, готуючи визволення Ворошиловграда, 7-й гвардійський кавалерійський корпус під командуванням Михайла Дмитровича Борисова у ворожому тилу завдав фашистам нищівного удару. 23 лютого 1943 року біля хутора Західного, поблизу села Маломиколаївки, в запеклому бою головні сили кавалерійського корпусу і його штаб проривали фронт і виходили до основних частин Радянської Армії. Під шаленим вогнем фашистів загинув майже весь особовий склад корпусу.
На пам'ятнику викарбувані слова поета Михайла Луконіна:
"На этом рубеже родной земли
Сыны Отчизну плотно обступили
И, умирая, тесно облегли."
Майже 40 років після бою землі на тому полі не торкався плуг. На місці загибелі пролежали останки бійців, ніби прикриваючи один одного від суворих донбаських вітрів.
Восени 1979-го місцеве господарство вирішило зорати поле під лісом. Доля розпорядилася, щоб саме тоді і на те місце прибули хлопці та дівчата з Краснолуцького патріотичного клубу "Подвиг". Побачивши, як на свіжозораному полі біліють людські кістки, вони вирішили перепоховати останки радянських воїнів і побудувати тут меморіал. Всю зиму вручну носили землю, насипали невеликий пагорб. Останки 20 бійців знайшли тут вічний спокій. Імена трьох з них слідопитам з часом вдалося встановити.
Від меморіалу кіннотників на відстані кількасот метрів, в балці Пасічна урочища Західне, "подвигівці" створили ще одне святе місце - "Галявину полеглих".
В кінці лютого 1943 року 346-а шахтарська дивізія на рубежі "Новопавлівка-Ушакове-Іванівка-Маломиколаївка" вела запеклий бій за висотку західніше села Маломиколаївка. З батальойну воїнів-шахтарів в живих залишилося кілька чоловік.
"Подвигівці" знайшли і з почестями перепоховали на "Галявині полеглих" останки і цих 13 бійців. На могилу кожного з них поклали плиту - звичайний дикий камінь Донецького кряжу. І поруч, замість пам'ятників, поставили кам'яні брили, на яких викарбувані слова, у кожного свої. Читаємо на одній з них:
Нахлебавшись смертельного ветра,
Упал не назад, а вперед,
Чтоб лишних 172 сантиметра
Зашли в завоеванный счет.
Не одне покоління пошуковців Краснолуцького патріотичного клубу "Подвиг" (в кращі роки воно налічувало до 600 членів) доклало чимало зусиль, впродовж більш як 30 років безкоштовно, за власним бажанням, працюючи без винятку кожні вихідні, влітку і взимку за будь-якої погоди, переносячи останки загиблих воїнів, знайдених на орному полі чи в лісі, кантуючи каміння і встановлюючи його на могилах полеглих, щоб зберегти в пам'яті народній героїзм солдат війни. А скільки напівзітлілих документів, жетонів, медальйонів довелося розшифровувати?! А потім знайти рідних і близьких бійця, якого ті вважали зниклим безвісти.
Важко сказати, скільки родин вдячні краснолуцьким слідопитам за повернення чистого, незаплямованого імені воїну: їх дідові, батькові, братові, а то й онукові.
І приїздять сюди люди вклонитися світлій пам'яті визволителів, які своїм життя заплатили за наш мирний день.
На одній з могил на "Галявині полеглих" читаємо:
А ты, коль пулею не сбит,
Ты, мне когда-то руку жавший,
Ты всем скажи, что я убит,
Что я не без вести пропавший.
Умов для партизанської боротьби в Донбасі і, зокрема, в районі Красного Луча не було. Та був наказ Іванівському партизанському загону завдати якомога більше шкоди загарбникам. І народні месники неодноразово висаджували в повітря залізничне полотно. В такий спосіб затримували пересування ворожих військ, техніки та боєприпасів з Німеччини до Сталінграда. Партизани розповсюджували серед населення листівки, якими підтримували у співвітчизників віру в нашу Перемогу.
Коли ж 16 жовтня 1942 року в урочищі Західне балки Пасічної загинув Іванівський партизанський загін, фашисти обплутали молодий партизанський ліс колючим дротом, щоб туди не ступила людська нога. З роками дріт з колючками повростав, повпивався в дерева. До речі, й досі після війни в Партизанському лісі не було саперів.
Восени 1969 року члени клубу "Подвиг" встановили кам'яну брилу з написом "Партизанська стоянка" і викарбували слова: "Тут спит беда; ступайте осторожно: окопы - шрамы на лице земли".
Повесні 1970 року "подвигівці" відновили 8 партизанських землянок, а ще побудували 10 наметів.
Влітку того ж року відкрили музей просто неба "Партизанська слава". Юнаки і дівчата з Красного Луча відновили також ходи сполучення, з каменю виклали стежини в лісі. А потім в наступні роки посадили туркменські тополі, ніби вишикували їх у військовому строю. Біля кожної з них - камінь з написом, на чию честь посаджене дерево. Так виникла "Алея пам'яті".
Для багатьох "подвигівців" робота в клубі стала сенсом їх життя, в якому друзі - справжні, а стосунки між ними - чисті й щирі. З 2 лютого 1969 року, вдосталь "сьорбнувши" романтики, клуб "Подвиг" виховав тисячі справжніх патріотів Вітчизни, з честю витримав випробування часом. І в ці роки роботу клубу спрямовує його засновник і незмінний керівник Микола Данилович Романов, заслужений журналіст України. З ним не тільки "подвигівці", але й ми, журналісти, не вагаючись, "готові йти у розвідку".
"Подвигівці" переконані: якщо ми пам'ятатимемо минуле - у нас буде й майбутнє. До того ж, пам'ять має бути однією з перших ознак людяності.
Про наполегливу роботу клубу з патріотичного виховання молоді Луганське обласне державне радіо і телебачення, зокрема, журналісти Микола Кузнєцов, Світлана Бондарєва, Людмила Медведєва, кінооператор Олександр Пичугін, впродовж багатьох років розповідали неодноразово.
Я нерідко замислююсь над тим, навіщо, кому потрібна пошукова робота? Відповідь проста. Щоб імена тих, хто віддав за нас своє життя, повернулися з небуття. Щоб пізнати витоки мужності воєнного покоління. Не менш важливо, щоб зрозуміти, що таке війна, яке це лихо для народу. І чи не найголовніше - щоб повірили в себе твої сучасники - хлопці та дівчата - і на прикладі мужності загиблих воїнів загартовували свою волю і самі ставали б сильні духом. Це - перевірка себе на любов до Вітчизни, бо так складно сьогодні визначити вірний стрижень корисності суспільству.
... Якось восени 1998 року в корпункті Національної радіокомпанії України, власним кореспондентом якої в Луганській області я на той час працював, пролунав дзвінок. Телефонував Микола Данилович Романов. Його завжди оптимістичний, життєрадісний голос цього разу лунав якось глухо, вкрай стурбовано, мені здавалося - на межі відчаю: "Свої ж співвітчизники, доморощені вандали... нищать народну пам'ять. Приїзди!"
Збори були недовгими. І ось ми на 121-му кілометрі Краснолуцького шосе. На меморіалі загиблих кіннотників біля інформаційної дошки в багнюку втоптаний пошматований напис, що містив вичерпну інформацію про це святе місце. Рука якого нелюдя піднялася, щоб знищити пам'ять про тих, хто ціною власного життя дарував нам з вами право жити на землі? На жаль, сьогодні тут вже не лунає музика, як було колись, не почуєте ви і записи спогадів ветеранів. Бо хтось-таки "погрів брудні руки", видерши з землі 2 кілометри кабелю, по якому йшла трансляція.
Тихим сонячним днем спускаємося до місця, де на лісовій галявині останні квіти осені-братки - зберігають спокій полеглих воїнів Шахтарської дивізії. Бачимо, що й тут комусь на заваді стало каміння з солдатської могили.
А на партизанській стоянці спостерігаємо дикі для здорового глузду речі: іменні пірамідальні тополі, посаджені руками колишніх партизанів на добру пам'ять про полеглих побратимів, не встояли, не витримали смертельного дотику сокири. Комусь з місцевих жителів, мабуть, хлів перекрити закортіло або обігріти спустошену душу. З тину, що стримував окопи від зсуву, забрано металеву арматуру. З землянок зідрано гумове покриття, що лежало поверх колод, засипане землею.
Розкопано і забрано, крім звукового кабелю, ще й кабель освітлення, що були прокладені від будинку екскурсовода до меморіалу полеглих кіннотників. Трактором і вручну видирали з землі ще два кілометри кабелю від Партизанської стоянки до хутора Західного.
До глибини душі мене вразив вигляд спаленого музейного будинку екскурсовода. Ніби тільки вчора тут точився запеклий бій з ворогом. Броньовані двері розшматовані вибухівкою. Чорні зіниці вигорілих вікон ніби з жахом дивляться на свідків, благаючи порятунку від нелюдів.
"Подвигівці" заявили в міліцію. Звідти прийшла відповідь: "Состава преступления нет".
Влучніше, ніж сказав поет про стан пам'яті нинішнього покоління, не скажеш:
Мы памятью своей не дорожим.
Неужто это чувство от природы?
Пройдя фашистский сволочной режим,
Мы позабыли сладкий вкус свободы.
Неужто нам опять нужна война,
Концлагеря, гестаповский застенок?
Так почему медали, ордена
На рынках продаются за бесценок?
Кощунством над могилами отцов
Не возмутится почему же память?
В нас будущее выстрелит свинцом,
Коль в прошлое бросать мы станем камни.
Не забывайте посмотреть назад -
У прошлого всегда найдутся судьи.
За бутафорский праздничный фасад
Обычно укрываются иуды.
Не верьте в задурманенность толпы,
О чем кричат пророки лженарода.
И не они вершители судьбы,
А тот, кто шел дорогою свободы.
Я розмовляв з членами клубу "Подвиг", які там працювали, намагаючись своїми силами відновити зруйноване. Вони мене переконали, що нікому не під силу знищити вдячну пам'ять нащадків про громадянський подвиг їх дідів і прадідів.
Документальні записи, зроблені того дня, лягли в основу мого п'ятисерійного радіофільму "Пам'ять" (всього дві з половиною години), який двічі звучав на хвилях Луганського обласного державного радіо. Цей радіофільм створено у співдружності з диктором Любов'ю Петровою, поетом Іваном Чалим, операторами магнітного запису Наталією Тестешниковою та Іриною Босенко. Ця публіцистична робота була відчайдушною спробою попередити, застерегти наше суспільство від загрозливого насування пожадливості, бажання збагатитись будь-якою ціною, що породжує духовне каліцтво, безпам'ятство, байдужість, нехтування нормами і законами суспільного життя.
На жаль, ці застереження не були безпідставними. Бо сьогодні вандалізм та бездуховність жахливих розмірів інколи переростають у зухвалу, цинічну злочинність. Ніби живцем з людини знімають шкіру, мисливці за кольоровим металом здирають мідну обшивку пам'ятників. В купі металевого брухту опинилися хрести з кладовищ, плити з прізвищами воїнів-визволителів в часи Великої Вітчизняної війни. Зокрема, у Луганську, в центрі міста, в сквері імені 30-річчя ВЛКСМ, зникли погруддя двох, а згодом і третього героя підпільної організації "Молода гвардія". На превеликий жаль, сьогодні в систему ввійшло вирубування кабельних мереж зв'язку, високовольтних ліній електропередач. Нарешті, дійшло до вбивства бабусі підлітками, яким закортіло забрати у старенької її нехитрий домашній скарб - алюмінієвий посуд - заради пляшки горілки.
Сьогодні вже не кричати, а волати на всю міць треба: "Схаменімося, співвітчизники! Зупинімося! Ми все ж таки люди!.
Члени Краснолуцького патріотичного клубу "Подвиг" не бажають миритися з хибною думкою, мовляв, зараз настав час плюндрувати, розкидати камені.
І сьогодні в тиші партизанського лісу лунають чеканні слова клятви новобранців-пошуковців: "... серцем своїм присягаю..., кожним прожитим днем, всім життям своїм клянемося..." - читаю в нещодавно виданій книзі Миколи Даниловича Романова "Лобасті романтики мої", епіграф якої: "Є іскра в серці - приходь і дій".
Вони знову й знову повертаються до святих місць, щоб відродити зруйноване, зберегти для нащадків світлу пам'ять про людей, які в буремні роки воєнного лихоліття віддали найдорожче - своє життя, щоб ми мали змогу жити вільно, в мирі. Своєю повсякденною роботою вони доводять: в житті завжди є місце мужності і подвигу!