Частина 04
ЛИСТ БІЛОРУСЬКОМУ СЯБРЕВІ
Володимир Малявський м. Луганськ, Демьохіна, 25
Вітаю тебе, мій давній, добрий сябре! Тебе вразив мій вчинок. Розумію: сам би дивом дивувався, аби, наприклад, довідався, що ти радіо проміняв на газету. Тільки певний: ти нізащо цього не зробиш. Отож, не дивуйся й ти, що я поміняв газету на радіо. Як це трапилося, запитуєш?
Все почалося давно, ще з тої прикрої помилки, яку я допустив тоді, на четвертому курсі нашого з тобою факультету журналістики Білоруського університету. Пригадуєш той день спеціалізації? Наш курс розподілили на три групи. За бажанням, звичайно: хто в телевізійники, хто в радійці, ну, а хто в газетярі. Не пам'ятаю, де я того дня вештався, але, як кажуть, момент прогавив. Коли наступного дня прийшов на лекції, ти мені сказав:
Вовка, тебе записали до групи газетярів.
- Хто це записав?!- невдоволено пробурмотів я.- А може, мені хочеться на теле, або радіо.
- Це я зробила,- почувся поруч ніжний голосок Тамари Прокопчук. Вона якось по-змовницьки глянула на мене і прошепотіла на вухо:
- Не ображайся, Володю. Зате ми будемо разом.
І я здався. Чого не зробиш заради дівчини, в якої очі кольору синього білоруського неба. Але не тільки за це я поважав і поважаю нашу, а нині твою Тамару, а найперш, за її допитливий розум, уміння дивитися "в корінь" і гарно, якщо не сказати талановито, писати. Недарма ж вона тепер у вас одна з провідних мінських журналісток. А ще поетеса. Якось мені потрапили на очі її рядки на чудовою білоруською мовою, через яку, до речі, я протягом трьох місяців не одержував стипендії, поки наш Наркевич не поставиви мені залік. Так от Тамарині вірші:
Не перапішеш лёс* на чыставік,
праверывши, як след, чарнавыками,
І дзеш дарагай- чаравік то в яму трапіць,
то парушиць камень...
(лёс- доля, судьба (біл.))
Знаєш, Ваню, немовби про мене написано. Близько десяти років я працював у газеті. І всі десять років відчував, що сів не в свої сани. Вистрибнути з них на ходу допоміг випадок. Є у нашому Луганську універмаг "Росія". Якось забрів я до нього, ненароком зупинився біля відділу радіотоварів. На вітрині стоїть магнітофон "Весна". Наші погляди з ним зустрілися. Той маг немовби сказав:- "Купуй мене, чоловіче. Віддячу". І я купив. Здається, за 90 ще тих, радянських карбованців, світлої їм пам'яті! Одразу ж купив і касету. Вдома пропоную дружині Любі, мовляв, давай разом щось скажемо у мікрофон. Розкрили роти... І ні звуку. Коротке замикання! Я вперше зрозумів, яка то серйозна робота з мікрофоном.
А ще у мене була давня мрія- записати на магнітофонну стрічку розповіді моєї бабусі Варвари Олексіївни Кравченко, яка згодом кілька разів виступала по нашому обласному радіо. Знаєш, сябре, яка була у мене бабуся! Вона не знала жодної букви, але до останніх своїх днів була високо інтелігентною людиною. За все своє життя я не чув від неї жодного поганого слова, не чув, щоб вона про когось говорила зневажливо. Навпаки, часто мені повторювала:
- Для мене всі люди хороші.
Вона навчила мене уважно слухати свого співрозмовника, не нав'язувати йому свою волю і думку. Ніколи, нічого ні в кого не просити. Всього добиватися самому. А як уміла розповідати! У моїй домашній фонотеці більше десяти касет з бабусиними розповідями про те, свідком і учасником яких подій довелося їй бути в громадянську, Велику Вітчизняну війну, як створювалися колгоспи, де бабуся була справжньою стахановкою.
Що не розповідь- то сюжет для оповідання, або навіть повісті.
Де б я не був: чи то у когось на весіллі, чи в дружній компанії, моя "Весна" була зі мною. Скільки цікавих розповідей, пісень, анекдотів записано. Тільки слухай, розшифровуй, оформляй у книжку. Що заважає, запитуєш? Щоденна гонитва за хлібом насущним. А втім, я дещо збочую.
- Так от, сябре, отой побутовий магнітофон "Весна" проторив мені стежинку на Демьохіна, 25. Саме тут у нас розташована обласна держтелерадіокомпанія. Якось завітав я сюди, а Світлана Бондарева,- цей "чорт у спідниці", кулеметом проторохотіла:
- В Брянці один молодий шахтар йде на рекорд. Потрібен репортаж. Ось тобі "Репортер-6", який вмикається ось так і так. Вперед, Вовік!
Штурхонула мене в плече, смикнула за носа і вихором помчала далі. А я поїхав у шахтарське місто Брянка. Звичайно, за дорученням своєї газети, але заодно й виконувати несподіване завдання Свєти. Того шахтаря-рекордсмена я "брати штурмом" не став. Спершу поїхав до його батьків, які в тривозі чекали сина з шахти. Вони розповіли мені, дали необхідний матеріал про нього. А потім уже зустрівся з ним.
Привіз репортаж, Світлана прослухала, його видала в ефір, а мені сказала:- "Вовік, ти наш! "
Ось така вона, моя хрещена "радіомама". Ну, а хрещеними батьками вважаю Олександра Шевченка, Анатолія Олександровича Бодрика, Івана Петровича Косенка, Миколу Кузнєцова... Без них я- пішак...
Власне, Ваню, у тебе я теж дечому навчився. Пам'ятаю твій візит до нас в Луганськ. Ти ще тоді виступав у нас на летучці. А потім я супроводжував тебе у поїздці по області. Ти збирав матеріал для своїх радіопередач. Це ще за радянських часів було. Так от, друже, за ті короткі хвилини нашого спілкування я побачив, що ти справжній майстер у своїй, тобто, у нашій справі. Для себе я зробив висновок: працювати треба простіше, без амбіцій і розкуто.
...Зустрічаю одного разу свого колегу з "Нашої газети" Івана Васильовчиа Паламарчука. Розповідає:- "Був в Антрациті. Їздив після нашого критичного виступу. А там переполох. Все районне начальство стривожене. На мене ніякої уваги. Кажуть:- "Не до вас, тут обласне радіо нас пропісочило, що мляво ведемо заготівлю силосу...".
...Одна старенька жінка сказала мені:
- Газети не читаю, бо очі погано бачать. Телевізора не маю. А от радіо не вимикаю. Постійно слухаю ваші передачі. І в хаті якось веселіше, коли чую: "Говорить Луганськ! ". Спасибі вам, діти, за ваш клопіт про людей.
А то якось на перехресті степових доріг зупинив шикарну іномарку. Попросив крутого молодика підвезти до нашого села. Їхали мовчки. І лише радіо в салоні машини не вмовкало. "Русское радио". Але я не ображався, що не моє кровне, обласне. Яка різниця! Головне- люди слухають цю живу душу народу.
Тепер, шановний сябре, зрозумів, чому я залишив газету і обрав ефір? На цьому бувай здоровий! Щире вітання Тамарі! Ваш покірний слуга і однокурсник.
Все почалося давно, ще з тої прикрої помилки, яку я допустив тоді, на четвертому курсі нашого з тобою факультету журналістики Білоруського університету. Пригадуєш той день спеціалізації? Наш курс розподілили на три групи. За бажанням, звичайно: хто в телевізійники, хто в радійці, ну, а хто в газетярі. Не пам'ятаю, де я того дня вештався, але, як кажуть, момент прогавив. Коли наступного дня прийшов на лекції, ти мені сказав:
Вовка, тебе записали до групи газетярів.
- Хто це записав?!- невдоволено пробурмотів я.- А може, мені хочеться на теле, або радіо.
- Це я зробила,- почувся поруч ніжний голосок Тамари Прокопчук. Вона якось по-змовницьки глянула на мене і прошепотіла на вухо:
- Не ображайся, Володю. Зате ми будемо разом.
І я здався. Чого не зробиш заради дівчини, в якої очі кольору синього білоруського неба. Але не тільки за це я поважав і поважаю нашу, а нині твою Тамару, а найперш, за її допитливий розум, уміння дивитися "в корінь" і гарно, якщо не сказати талановито, писати. Недарма ж вона тепер у вас одна з провідних мінських журналісток. А ще поетеса. Якось мені потрапили на очі її рядки на чудовою білоруською мовою, через яку, до речі, я протягом трьох місяців не одержував стипендії, поки наш Наркевич не поставиви мені залік. Так от Тамарині вірші:
Не перапішеш лёс* на чыставік,
праверывши, як след, чарнавыками,
І дзеш дарагай- чаравік то в яму трапіць,
то парушиць камень...
(лёс- доля, судьба (біл.))
Знаєш, Ваню, немовби про мене написано. Близько десяти років я працював у газеті. І всі десять років відчував, що сів не в свої сани. Вистрибнути з них на ходу допоміг випадок. Є у нашому Луганську універмаг "Росія". Якось забрів я до нього, ненароком зупинився біля відділу радіотоварів. На вітрині стоїть магнітофон "Весна". Наші погляди з ним зустрілися. Той маг немовби сказав:- "Купуй мене, чоловіче. Віддячу". І я купив. Здається, за 90 ще тих, радянських карбованців, світлої їм пам'яті! Одразу ж купив і касету. Вдома пропоную дружині Любі, мовляв, давай разом щось скажемо у мікрофон. Розкрили роти... І ні звуку. Коротке замикання! Я вперше зрозумів, яка то серйозна робота з мікрофоном.
А ще у мене була давня мрія- записати на магнітофонну стрічку розповіді моєї бабусі Варвари Олексіївни Кравченко, яка згодом кілька разів виступала по нашому обласному радіо. Знаєш, сябре, яка була у мене бабуся! Вона не знала жодної букви, але до останніх своїх днів була високо інтелігентною людиною. За все своє життя я не чув від неї жодного поганого слова, не чув, щоб вона про когось говорила зневажливо. Навпаки, часто мені повторювала:
- Для мене всі люди хороші.
Вона навчила мене уважно слухати свого співрозмовника, не нав'язувати йому свою волю і думку. Ніколи, нічого ні в кого не просити. Всього добиватися самому. А як уміла розповідати! У моїй домашній фонотеці більше десяти касет з бабусиними розповідями про те, свідком і учасником яких подій довелося їй бути в громадянську, Велику Вітчизняну війну, як створювалися колгоспи, де бабуся була справжньою стахановкою.
Що не розповідь- то сюжет для оповідання, або навіть повісті.
Де б я не був: чи то у когось на весіллі, чи в дружній компанії, моя "Весна" була зі мною. Скільки цікавих розповідей, пісень, анекдотів записано. Тільки слухай, розшифровуй, оформляй у книжку. Що заважає, запитуєш? Щоденна гонитва за хлібом насущним. А втім, я дещо збочую.
- Так от, сябре, отой побутовий магнітофон "Весна" проторив мені стежинку на Демьохіна, 25. Саме тут у нас розташована обласна держтелерадіокомпанія. Якось завітав я сюди, а Світлана Бондарева,- цей "чорт у спідниці", кулеметом проторохотіла:
- В Брянці один молодий шахтар йде на рекорд. Потрібен репортаж. Ось тобі "Репортер-6", який вмикається ось так і так. Вперед, Вовік!
Штурхонула мене в плече, смикнула за носа і вихором помчала далі. А я поїхав у шахтарське місто Брянка. Звичайно, за дорученням своєї газети, але заодно й виконувати несподіване завдання Свєти. Того шахтаря-рекордсмена я "брати штурмом" не став. Спершу поїхав до його батьків, які в тривозі чекали сина з шахти. Вони розповіли мені, дали необхідний матеріал про нього. А потім уже зустрівся з ним.
Привіз репортаж, Світлана прослухала, його видала в ефір, а мені сказала:- "Вовік, ти наш! "
Ось така вона, моя хрещена "радіомама". Ну, а хрещеними батьками вважаю Олександра Шевченка, Анатолія Олександровича Бодрика, Івана Петровича Косенка, Миколу Кузнєцова... Без них я- пішак...
Власне, Ваню, у тебе я теж дечому навчився. Пам'ятаю твій візит до нас в Луганськ. Ти ще тоді виступав у нас на летучці. А потім я супроводжував тебе у поїздці по області. Ти збирав матеріал для своїх радіопередач. Це ще за радянських часів було. Так от, друже, за ті короткі хвилини нашого спілкування я побачив, що ти справжній майстер у своїй, тобто, у нашій справі. Для себе я зробив висновок: працювати треба простіше, без амбіцій і розкуто.
...Зустрічаю одного разу свого колегу з "Нашої газети" Івана Васильовчиа Паламарчука. Розповідає:- "Був в Антрациті. Їздив після нашого критичного виступу. А там переполох. Все районне начальство стривожене. На мене ніякої уваги. Кажуть:- "Не до вас, тут обласне радіо нас пропісочило, що мляво ведемо заготівлю силосу...".
...Одна старенька жінка сказала мені:
- Газети не читаю, бо очі погано бачать. Телевізора не маю. А от радіо не вимикаю. Постійно слухаю ваші передачі. І в хаті якось веселіше, коли чую: "Говорить Луганськ! ". Спасибі вам, діти, за ваш клопіт про людей.
А то якось на перехресті степових доріг зупинив шикарну іномарку. Попросив крутого молодика підвезти до нашого села. Їхали мовчки. І лише радіо в салоні машини не вмовкало. "Русское радио". Але я не ображався, що не моє кровне, обласне. Яка різниця! Головне- люди слухають цю живу душу народу.
Тепер, шановний сябре, зрозумів, чому я залишив газету і обрав ефір? На цьому бувай здоровий! Щире вітання Тамарі! Ваш покірний слуга і однокурсник.