ДИВЛЯЧИСЬ ПРЯМО В ОЧІ

      Добре пам'ятаю, ніби це було вчора, а не 14 січня 1981 року. В той зимовий, морозний і сонячний день мене, тоді завідуючого промислово-транспортним відділом редакції провідної газети області "Ворошиловградская правда" і за сумісництвом позаштатного економічного оглядача обласної студії телебачення, запросив на бесіду голова комітету по телебаченню і радіомовленню Петро Сергійович Оснач.
      Скажу відверто: цього запрошення я водночас і бажав, і в душі побоювався. Чутки про моє можливе призначення головним редактором телестудії вже циркулювали в журналістському колі. З одного боку, було приємно і почесно зайняти місце першого тележурналіста не тільки області, але й України, талановитого письменника Г.С.Довнара, який пішов у довгострокову творчу відпустку, з іншого - не хотілося раптово поривати зв'язки з колективом "Ворошиловградки", де пройшло моє становлення як журналіста.
      На той час наше телебачення ще не посідало місця головного, домінуючого постачальника інформації, яким воно стало сьогодні. А "Ворошиловградка" мала тираж за чверть мільйона! І будь-яка публікація в ній читалася десятками тисяч людей - від партійних функціонерів до домогосподарок. Природньо, працювати в такій газеті було не менш почесно, ніж на телебаченні, до того ж я займав в редакції одну з "вагомих" посад. За моєю участю висвітлювалось економічне життя області і чільне місце займали гірницькі справи. Та й свій робітничий шлях я починав з шахти. Як образно висловився один з маститих журналістів, "Ворошиловградка" тоді "пахла вугіллям".
      Саме тут і помітив мене Петро Сергійович і запропонував спочатку робити спільні газетно-телерадіорейди по новобудовах, відстаючих підприємствах тощо, а згодом - місце економічного оглядача на ТБ. На все це я погодився відразу. Керівництво газети - редактор П.М.Євтєєв - підтримало це починання.
      Щотижня стали з'являтися водночас в газеті, на телебаченні й звучати по радіо гострі, критичні матеріали з глибоким аналізом причин відставання підприємств різних галузей народного господарства області. До них разом зі мною, як кажуть, "докладали руки" відомі майстри блакитного екрану і "газети без відстаней" В.О.Савченко, І.П.Косенко і багато інших. Так що в підсумку виходив міцний, ефективний і дійовий залп по безгосподарності, недбайливості, безвідповідальності деяких керівників в один і той же день в трьох провідних обласних засобах масової інформації.
      Мабуть, саме це й стало приводом до того, що я був запрошений готувати за сумісництвом двічі на тиждень економічні огляди для випуску теленовин у прямому ефірі.
      Мені все більше й більше подобалась ця відповідальна робота, тим більше, що я, як кажуть, "купався" в матеріалі для своїх випусків і знав його досконало. Так що я не шарудив папірцями в прямому ефірі, а говорив, дивлячись в очі телеглядачів. Вже тоді, коли заздалегідь написані папірці були в пошані від "низів" до самих "верхів", я усвідомлював, що перед телекамерою треба бути вкрай відвертим. За два роки виступів на телебаченні я остаточно переконався, що тут будь-яка найменша фальш виявиться миттєво. Говорити з глядачами необхідно, як з дітьми в сім'ї. Професія газетяра озброїла мене розумінням людської психології, а робота на ТБ - знанням естетичних потреб, запитів найширшого кола телеглядачів.
      Саме ці фактори й визначали композицію моїх випусків в телеефірі.
      Огляд починав, як правило, матеріалами про нові виробничі рекорди, починання, яких в той час було предостатньо. Потім коротко повідомляв про місцеві політичні новини і неодмінно закінчував десятихвилинний випуск фактами з культурного чи спортивного життя, додаючи до них необразливі жарти, що були моїм заповідним ключиком до сердець багатьох телеглядачів. До того ж, близькі друзі визначили мій імідж: на екрані я став з'являтися неодмінно в синьому піджаці, білій сорочці і червоній в синю смужку краватці. Все це разом було помічено. І коли стало питання про заміну Геннадію Станиславовичу, розбіжностей у поглядах, як з'ясувалось пізніше, не було.
      З того і почалась наша січнева бесіда з Петром Сергійовичем. Він по-батьківські тепло, з непідробною щирістю, притаманній небагатьом людям, оцінив мої перші кроки на телебаченні і потім по-військовому чітко, як колишній офіцер, учасник Великої Вітчизняної війни, визначив мої обов'язки.
      - Будеш у нас начальником комітетського штабу. Запам'ятай: чітка оперативність, планування нашої роботи - запорука успіху! Відповідатимеш за планування. Крім того, коли знадобиться, будеш організовувати і вести прямі телепередачі. І останнє: по-батьківському прошу "підкрутити гайки" у декого з наших редакторів. Кожен з них працює так, ніби тримає Бога за бороду, а Київ усе частіше став бракувати наші матеріали.
      Чесно зізнаюсь, дещо різко і заповзятливо став я виконувати доручення голови комітету. Хотілось швидше втілити на практиці знання, одержані на редакторському факультеті Московського поліграфінституту, який вперше за свою історію почав готувати редакторів для засобів масової інформації, в тому числі і для ТБ. Хоча мої вимоги до редакторів не виходили за межу нині широко відомої книги Б.Д.Гаймакова "Методика і практика редагування телевізійних передач", та на той час для деяких моїх колег вони, м'яко кажучи, були незвичними. І вони, не з'ясувавши (з моєї вини вийшло) суттєвості цих вимог, дивувалися:
      - Чого ви від нас хочете? Працювали ж так не один рік - і нічого...
      А працювали так: в апаратну йшли на здачу чергових передач керівники комітету, редактори. Під час тракту йшло обговорення і давались оцінки зробленому. І нерідко логіка творчості приходила в протиріччя з неминучим "передача слабенька, та як її знімеш - вона вже заявлена, оголошена в телепрограмі", а до виходу в ефір часом залишалася година-дві.
      Я висунув головну вимогу: без заздалегідь написаного, відредагованого і затвердженого головним редактором сценарію чи сценарного плану не повинна починатися робота над жодною з передач. Це, звичайно, не було моїм нововведенням, хіба що тільки я вимагав цього більш наполегливо, ніж мій попередник. З належним розумінням сприйняли мою вимогливість редактори Марія Русаневич, Віктор Близнюков, Василь Дунін, Тетяна Коженовська, Людмила Медведєва, Тетяна Дейнегіна, - власне, всі керівники галузевих редакцій.
      Наші передачі, як і раніше, отримували високі оцінки і телеглядачів області, і на республіканському рівні, бо ж багато з них транслювались по всій Україні.
      Редактори телестудії разом з талановитими режисерами Бабичем, Хорунжим, Тишковою, кіно- і телеоператорами В.Вершиним, М.Рижченком, О.Пичугіним, В.Пилипенком, Л.Гончаровим, В.Коваленком, А.Титаренком успішно здійснили цикли прямих телепередач із зворотним зв'язком з тепловозобудівного гіганту, шахт-новобудов, а також за листами телеглядачів тощо.
      Приємно сьогодні згадувати, що колективна творчість приносила всім нам велике задоволення. А тут ще газета "Правда" в одному із своїх оглядів відзначила наші починання. Чи треба говорити, що то була найвища оцінка творчості всієї редакції студії телебачення, безпосереднє керівництво роботою якої здійснював перший заступник голови телерадіокомітету - тактовна, з дипломатичними нахилами людина - В.О.Бутков. Не перелічити, скільки конфліктів, що виникали, як кажуть, на пустому місці, він вміло "згладжував". І в тому, що всі ми - колишні колеги по блакитному екрану, зустрічаючись через роки, відкрито дивимось один одному у вічі і з сердечною добротою згадуємо турботи минулих днів - немала заслуга саме його - Владлена Олексійовича Буткова.
      Як стрімко летить швидкоплинний час! Залишається лише досвід, що накопичувався роками. І хочеться побажати тим, хто нині приходить у теле- і радіожурналістику, сповна вберегти його і впевнено крокувати в ХХІ століття - вік електронної інформації!