: : : ГОВОРИТЬ I ПОКАЗУЄ ЛУГАНСЬК! : : :

НАЦІЛЕНИЙ В МАЙБУТНЄ

Юлія Кравцова, студентка Східноукраїнського національного університету

      Прокидаючись вранці, ми звикли включати телевізор або радіоприймач, послухати новини, музику, подивитись програми, фільми. І дуже рідко задумуваємось, а хто стоїть за цим?
      ... З дитинства Валентин Вєровський любив будувати, захоплювався радіотехнікою, фізикою, малюванням, читав багато книжок. У школі відрізнявся старанною поведінкою, оформляв шкільну стіннівку.
      В 1970 році Валентина Олександровича призвали на флотську службу на Балтику. З цього часу, з його слів, і почалося життя, безпосередньо пов'язане з радіо. На флоті Валентин Олександрович був спочатку радистом, а потім, протягом трирічної служби, старшиною команди радіозв'язку. У цей же час написав лист в Одеський інститут зв'язку імені Попова з проханням вислати умови прийому. Вислали. І одночасно запросили на навчання. Це був уже 73-й рік, коли служба закінчилася. А коли приїхав додому, почалися кардинальні зміни в житті. По-перше, почав заочно навчатися в інституті, по-друге, одружився і заступив на роботу саме на ЛТБ, в Будинок радіо. У цьому ж році його призначили інженером Луганського телецентра в службу ПТЗ (пересувних телевізійних засобів).
      Три роки працював електромеханіком, продовжуючи навчатися в інституті, а в 1976 році вирішив спробувати іншу справу - інженера в Ворошиловградському вугільному комбінаті в обчислювальному центрі бюро зв'язку. Відпрацював рік і зрозумів, що це не його покликання. Потім ще була робота на кафедрі НЕМ (напівпровідникового електровакуумного машинобудування) в Луганському машінституті. Але, попрацювавши більше року, Валентин Олександрович зрозумів: "Це теж не моє". Захоплення радіо було набагато серйознішим, цілеспрямованим. Він не переставав вивчати літературу з телебачення і радіо.
      У 1979 році закінчив інститут, а роком пізніше став старшим інженером служби технічного контролю Ворошиловградського радіотелецентру, віддавши цій посаді кілька років. Потім була організована вже не служба, а зональний центр технічного контролю Держтелерадіо УРСР, в функції якого входив контроль за всіма телевізійними і радіомовними засобами чотирьох областей так званої Східної зони. До неї входили Харківська, Сумська, Донецька і Ворошиловградська області.
      Центр суворо контролював програми, передачі й технічні засоби Міністерства зв'язку. Валентин Олександрович обіймав в той час посаду головного фахівця зонального центру, і йому доводилося часто їздити і перевіряти ситуації на місцях. І, природньо, якщо виникав будь-який нюанс, то вся інформація тут же повідомлялася в Держтелерадіо України. Залежно від поїздки визначалася подальша доля того чи іншого телеретранслятора або цеху.