: : : ГОВОРИТЬ I ПОКАЗУЄ ЛУГАНСЬК! : : :

      Часто запитують, що найважче в нашій роботі. На мою думку, найважче буває у двох випадках: коли фактичного матеріалу дуже багато і коли мало. В обох випадках доводиться викручуватись. Я ніколи не соромився попрохати, скажімо, металурга, мовляв, я не знаю вашої справи, ви розкажіть так, щоб і я зрозумів, і через мене з вашою допомогою зрозуміли й домогосподарки, і професори. Це мене завжди виручало і виручає.
      Звичайно, в радіожурналістиці, як ніде, потрібна особиста відповідальність. В газеті - і зав.відділом, і секретаріат, і редактор, кожен щось у твоєму матеріалі "вичісує", і від того матеріалу часом залишаються ріжки та ніжки. А тут - як я з людиною поговорив, що вона розповіла, те й залишається.
      Скільки чудових людей зустрічалось на моїх журналістських стежинах! І від кожної я щось брав, чимось збагачувався. Згадую радгосп "Слов'яносербський". Знав там таку Софію Дмитрівну Гончар. Приїхала з західних областей. Дояркою була, потім бригадиром, вже й на пенсію провели, а все працює. А Іван Михайлович Стрельченко з Антрацитівського району! Колгосп імені Леніна очолював, заслуженою людиною став - Героєм Соціалістичної Праці, депутатом Верховної Ради обирався.
      І так у кожному районі, який не візьми. Про Сватівщину можу розповідати годинами. Голова райдержадміністрації Володимир Володимирович Просін душею вболіває за благополуччя району, за хороше життя людей, за культуру, освіту, виробництво. З ним спілкуватись одне задоволення.
      Зараз я, як журналіст, відчуваю незручність від того, що куди менше розповідаємо про людей праці".
      Знаю, у Анатолія Олександровича була заповітна мрія: після виходу на пенсію повернутись у рідну батьківську хатину, до рідного села. Але життя, як хтось вірно сказав, стеле перед нами то білі, то чорні смуги. Немає вже батьків, немає рідної хати. А найбільше горе - що пройшовши вогненними дорогами Афганістану, чесно виконавши свій військовий обов'язок в інших гарячих точках міжнаціональних конфліктів, загинув син Сашко. От і залишився після виходу на пенсію Анатолій Олександрович в телерадіокомпанії. І працює так, що деякі молоді журналісти, яким він охоче передає свій життєвий і професійний досвід, заздрять його молодечому запалу й завзятості.
      Запитую у Анатолія Олександровича:
      - Що вам допомогає вистояти в наш нелегкий час?
      - По-перше, я згадую батька свого. Він казав: "Ти, синку, не забувай, яке носим прізвище з діда-прадіда: Бодрик. Виправдовуй його".
      А ще в мене сімейне оточення чудове: хороша дружина, хороша донька. А найголовніше - мій рідний колектив, в якому я працював 36 років. Це і Олександр Андрійович Шевченко, і Василь Григорович Трускалов, і Іван Петрович Косенко, які зараз на відпочинку; це Світлана Василівна Бондарєва і Володимир Феліксович Малявський. Від кожного з них я набирався досвіду, комусь віддавав свій. А в цьому - сенс і щастя людського життя.