Частина 03
ТЕ, ЩО ПАМ'ЯТАЮ І ЛЮБЛЮ...
Леонід Гончаров, перший телеоператор Луганського телебачення, "Відмінник телебачення СРСР".
Ще під час навчання в Київському інституті кіноінженерів (1946-1951 рр.) і потім, крокуючи Радянською вулицею Луганська наприкінці 1957 року, спостерігаючи, як поступово все вище й вище підіймається телевежа, не думав і не гадав, що телебачення стане моєю долею.
І от якось наприкінці травня 1958 року мене запросила на зустріч Нінель Антонівна Приходько. На той час вона працювала головою радіокомітету. Ми були знайомі раніше, ще по системі кінофікації і культури: Нінель Антонівна працювала керівником відділу радіоінформації, в ті ж роки і кінофікація, де я працював, входила до складу управління культури. Коли я переступив поріг кабінету голови радіокомітету, там, крім Нінель Антонівни, були Микола Іванович Жданов, щойно призначений директором Луганської студії ТБ, і представник республіканського Держрадіотелекомітету (тоді він ще називався саме так).
Розмова була недовгою. Мені запропонували посаду телеоператора створюваної студії як спеціалістові кіногалузі. Ніяких сумнівів (погоджуватись чи ні) у мене не було: адже це було нове, цікаве, перспективне. Я лише висловив припущення, що мене так раптом не відпустять з конструкторського бюро заводу ім.Пархоменка, де я в той час працював. Та мене заспокоїли: є лист міськкому партії до директора заводу про прискорення мого переводу.
6 червня 1958 року я вперше прийшов на Демьохіна, 25. Тут я зустрівся з майбутніми колегами, з якими випало потім працювати 30 років. Це були: Микола Іванович Жданов - директор, Геннадій Станіславович Довнар - головний редактор, Віктор Порфирович Коваленко - художник, Людмила Сергіївна Ромашкевич - диктор, Василь Іванович Раздорський - звукорежисер.
З часом колег по роботі стало більше. Прийшли працювати режисер Володимир Володимирович Яворський, головний режисер Аркадій Борисович Косинський, що прибув до нас з Київської телестудії, монтажниця плівки Олександра Степура, кіномеханік Олександр Шевердін та інші. А згодом у колектив влилися мікрофонний оператор Федір Семенов, помічник режисера, який пізніше став одним з провідних кінооператорів, Валерій Вершин.
Ми, як кажуть, усі гуртом обговорювали, якою бути першій передачі. Нінель Антонівна з Людмилою Ромашкевич вирішували, в якому вбранні наш диктор вийде в ефір. Ми гадали, якою буде наша заставка-марка новонародженого ТЦ. Художник Віктор Коваленко запропонував кілька варіантів. Сперечалися довго й зупинились на такому: Будинок техніки, за ним телевежа, від вершини якої розходяться радіохвилі. Макет вежі був майстерно виготовлений нашим столярем-декоратором Іваном Воловиком, якого ми шанобливо величали Петровичем, бо він був старшим від усіх за віком. Хвилі В.Коваленко намалював на скляному диску, який, обертаючись, створював ефект живої радіохвилі. Цією заставкою ми користувались досить довго, відзнявши її на кіноплівку.
А тим часом з Донецької телестудії нам передали кіноконцерт театру мініатюр Аркадія Райкіна і ансамблю "Дружба" за участю Едіти П'єхи. Г.Довнар написав тексти оголошень до кожного номера - і Люда Ромашкевич уже після другого прогону знала їх напам'ять.
Коли я вперше прийшов у студію, там ще йшли роботи - настилали підлогу. Телекамера розміщувалася тимчасово в центральній апаратній, а для освітлення диктора було всього два світильники - прожектори КПЛ-50. Кожен день я працював з камерою, вивчаючи її технічні параметри та можливості, працював із світлом, регулятором фокусу об'єктива, ручками керування штативом. Володіти всім цим треба було бездоганно, виконувати всі операції автоматично (під час зйомок і передачі пригадувати, куди й що, вже ніколи.) Дуже допомагали мені в цій роботі технічні фахівці Ніна Гнатівна Карпова і Світлана Петрівна Діденко...
І от нам назвали наш, як у військових прийнято говорити, "час Ч". Виходимо в ефір 2 липня о 19-й годині.
Звукорежисер записав на плівку музичні позивні - "Працює Луганська студія телебачення". Це звучав приємний, оксамитовий бас Віктора Олександровича Савченка - перший голос, який пролунав в телеприймачах луганчан.
В кадрі - Люда Ромашкевич. Її чарівність, безпосередність, легкість, посмішка одразу підкорили глядачів. Пішли оголошення номерів концерту, на кожне з них змінюю кадр: то обличчя диктора, то середній план, то на повний зріст. Закінчився концерт, оголошено фільм "Капітан старої черепахи". Можна зітхнути полегшено. Напруга зменшилась, зібрались разом, поздоровляли один одного - обійми, поцілунки. Керівництво наше отримало поздоровлення від ще вищого керівництва - все гаразд!
Працювали спершу 2-3 дні на тиждень, і хоча передачі були короткими і технічно не дуже досконалими, ми ретельно до них готувались, проводили репетиції. Наші задуми стримувались тим, що в студії була лише одна камера. Наприклад, вона повинна показати заставку, диктора, титр, фото, знову диктора... Тому треба було дуже чітко розмістити на майданчику пульти, підставки, столи тощо, щоб на перехід від однієї картинки до іншої під час затемнення в ефірі витрачалось не більш як 1-2 секунди. Успіх залежав від злагодженості дій усіх, хто був у студії і за режисерським пультом.
Для початкового періоду найбільш характерною була спільна робота, взаємодія в усьому. Головний редактор Г.Довнар, наприклад, часом наліплював на картон потрібні "картинки", художник М.Комаров із столярем І.Воловиком ставили декорації, оператор допомагав освітлювачам. У всіх було єдине бажання - все зробити якнайкраще.
І не випадково буквально в перші дні роботи ТВ-студії колектив її ризикнув показати зі студії театральну виставу! То був спектакль гастролюючого в Луганську Одеського драматичного театру "Коли цвіте акація". Ми подивились цей спектакль і вирішили показати його телеглядачам.
В студію привезли декорації. Було 4 чи 5 вигородок. Працівники студії і телецентру зробили все можливе, щоб розмістити їх на нашій обмеженій площі. Та все ж для другого акту потрібні були інші інтер'єри. Вирішили після першої дії зробити перерву, швидко розібрати й поміняти декорації. А перерва - це диктор, кіножурнал, заставка тощо. І все це, як і саму виставу, треба було видати однією камерою! Фахівці розуміють, що це таке. Бо ж в студії, звідки йшла передача, крім декорацій першої дії (а це 3 вигородки) треба було розташувати столик диктора, пульти для заставок, титрів, рухомі світильники, "журавель" мікрофона і, головне, - камеру, яку треба було переміщувати. І все це на 100 кв. метрах !?
Ще раз обговорили з нашим режисером В.В.Яворським і театральним постановником всі задуми і підготувались до виходу в ефір. І от команда: "Тиша в студії! Ефір!" Людмила Ромашкевич оголошує початок спектаклю, склад дійових осіб і виконавців.
Затемнення, заставка - і загальний план першої картини. Спектакль розпочався.
Ще під час репетицій я вирішив користуватись лише одним об'єктивом і міняти розмір кадрів лише за рахунок переміщення камери - наїздів і від'їздів штативу. І незважаючи на те, що камера була вагою під 20 кілограмів, штатив переміщувався, як здавалось, легко.
Ліва рука на рулі штативу, права - на ручці фокусировки, лобом майже притулився до оправи відеоконтрольного пристрою. Ні миті передиху. Режисер з пульту підказує, що має відбуватися в наступному кадрі, скільки буде акторів. Змінюю точки зйомок і відстані. Укрупнені плани - лише там, де треба виділити репліки чи монологи.
Перерва між актами. Робітники сцени за 10 хвилин змінюють декорації, і все для мене - як спочатку. Вийшло так, що ми з режисерами і монтажниками застосували один з найефективніших видів - внутрішній монтаж кадру.
Спека в студії від світильників сягала до 50 градусів. Актори ледь встигали в паузах витерти піт. Що до нас... І говорити нічого. Та незважаючи на таке фізичне й моральне навантаження, почуття втоми витіснялося насолодою і задоволенням від добре виконаної справи.
Далі, звичайно, було куди легше: з'явилися нові, до того ж, більш удосконалені й легкі камери, об'єктиви яких не вимагали такої кількості світла; на всіх передачах в студії працювало по 2-3 камери.
І сьогодні я можу щиро сказати: 30 років роботи телевізійним операторам приносили мені неабияке моральне задоволення.
І от якось наприкінці травня 1958 року мене запросила на зустріч Нінель Антонівна Приходько. На той час вона працювала головою радіокомітету. Ми були знайомі раніше, ще по системі кінофікації і культури: Нінель Антонівна працювала керівником відділу радіоінформації, в ті ж роки і кінофікація, де я працював, входила до складу управління культури. Коли я переступив поріг кабінету голови радіокомітету, там, крім Нінель Антонівни, були Микола Іванович Жданов, щойно призначений директором Луганської студії ТБ, і представник республіканського Держрадіотелекомітету (тоді він ще називався саме так).
Розмова була недовгою. Мені запропонували посаду телеоператора створюваної студії як спеціалістові кіногалузі. Ніяких сумнівів (погоджуватись чи ні) у мене не було: адже це було нове, цікаве, перспективне. Я лише висловив припущення, що мене так раптом не відпустять з конструкторського бюро заводу ім.Пархоменка, де я в той час працював. Та мене заспокоїли: є лист міськкому партії до директора заводу про прискорення мого переводу.
6 червня 1958 року я вперше прийшов на Демьохіна, 25. Тут я зустрівся з майбутніми колегами, з якими випало потім працювати 30 років. Це були: Микола Іванович Жданов - директор, Геннадій Станіславович Довнар - головний редактор, Віктор Порфирович Коваленко - художник, Людмила Сергіївна Ромашкевич - диктор, Василь Іванович Раздорський - звукорежисер.
З часом колег по роботі стало більше. Прийшли працювати режисер Володимир Володимирович Яворський, головний режисер Аркадій Борисович Косинський, що прибув до нас з Київської телестудії, монтажниця плівки Олександра Степура, кіномеханік Олександр Шевердін та інші. А згодом у колектив влилися мікрофонний оператор Федір Семенов, помічник режисера, який пізніше став одним з провідних кінооператорів, Валерій Вершин.
Ми, як кажуть, усі гуртом обговорювали, якою бути першій передачі. Нінель Антонівна з Людмилою Ромашкевич вирішували, в якому вбранні наш диктор вийде в ефір. Ми гадали, якою буде наша заставка-марка новонародженого ТЦ. Художник Віктор Коваленко запропонував кілька варіантів. Сперечалися довго й зупинились на такому: Будинок техніки, за ним телевежа, від вершини якої розходяться радіохвилі. Макет вежі був майстерно виготовлений нашим столярем-декоратором Іваном Воловиком, якого ми шанобливо величали Петровичем, бо він був старшим від усіх за віком. Хвилі В.Коваленко намалював на скляному диску, який, обертаючись, створював ефект живої радіохвилі. Цією заставкою ми користувались досить довго, відзнявши її на кіноплівку.
А тим часом з Донецької телестудії нам передали кіноконцерт театру мініатюр Аркадія Райкіна і ансамблю "Дружба" за участю Едіти П'єхи. Г.Довнар написав тексти оголошень до кожного номера - і Люда Ромашкевич уже після другого прогону знала їх напам'ять.
Коли я вперше прийшов у студію, там ще йшли роботи - настилали підлогу. Телекамера розміщувалася тимчасово в центральній апаратній, а для освітлення диктора було всього два світильники - прожектори КПЛ-50. Кожен день я працював з камерою, вивчаючи її технічні параметри та можливості, працював із світлом, регулятором фокусу об'єктива, ручками керування штативом. Володіти всім цим треба було бездоганно, виконувати всі операції автоматично (під час зйомок і передачі пригадувати, куди й що, вже ніколи.) Дуже допомагали мені в цій роботі технічні фахівці Ніна Гнатівна Карпова і Світлана Петрівна Діденко...
І от нам назвали наш, як у військових прийнято говорити, "час Ч". Виходимо в ефір 2 липня о 19-й годині.
Звукорежисер записав на плівку музичні позивні - "Працює Луганська студія телебачення". Це звучав приємний, оксамитовий бас Віктора Олександровича Савченка - перший голос, який пролунав в телеприймачах луганчан.
В кадрі - Люда Ромашкевич. Її чарівність, безпосередність, легкість, посмішка одразу підкорили глядачів. Пішли оголошення номерів концерту, на кожне з них змінюю кадр: то обличчя диктора, то середній план, то на повний зріст. Закінчився концерт, оголошено фільм "Капітан старої черепахи". Можна зітхнути полегшено. Напруга зменшилась, зібрались разом, поздоровляли один одного - обійми, поцілунки. Керівництво наше отримало поздоровлення від ще вищого керівництва - все гаразд!
Працювали спершу 2-3 дні на тиждень, і хоча передачі були короткими і технічно не дуже досконалими, ми ретельно до них готувались, проводили репетиції. Наші задуми стримувались тим, що в студії була лише одна камера. Наприклад, вона повинна показати заставку, диктора, титр, фото, знову диктора... Тому треба було дуже чітко розмістити на майданчику пульти, підставки, столи тощо, щоб на перехід від однієї картинки до іншої під час затемнення в ефірі витрачалось не більш як 1-2 секунди. Успіх залежав від злагодженості дій усіх, хто був у студії і за режисерським пультом.
Для початкового періоду найбільш характерною була спільна робота, взаємодія в усьому. Головний редактор Г.Довнар, наприклад, часом наліплював на картон потрібні "картинки", художник М.Комаров із столярем І.Воловиком ставили декорації, оператор допомагав освітлювачам. У всіх було єдине бажання - все зробити якнайкраще.
І не випадково буквально в перші дні роботи ТВ-студії колектив її ризикнув показати зі студії театральну виставу! То був спектакль гастролюючого в Луганську Одеського драматичного театру "Коли цвіте акація". Ми подивились цей спектакль і вирішили показати його телеглядачам.
В студію привезли декорації. Було 4 чи 5 вигородок. Працівники студії і телецентру зробили все можливе, щоб розмістити їх на нашій обмеженій площі. Та все ж для другого акту потрібні були інші інтер'єри. Вирішили після першої дії зробити перерву, швидко розібрати й поміняти декорації. А перерва - це диктор, кіножурнал, заставка тощо. І все це, як і саму виставу, треба було видати однією камерою! Фахівці розуміють, що це таке. Бо ж в студії, звідки йшла передача, крім декорацій першої дії (а це 3 вигородки) треба було розташувати столик диктора, пульти для заставок, титрів, рухомі світильники, "журавель" мікрофона і, головне, - камеру, яку треба було переміщувати. І все це на 100 кв. метрах !?
Ще раз обговорили з нашим режисером В.В.Яворським і театральним постановником всі задуми і підготувались до виходу в ефір. І от команда: "Тиша в студії! Ефір!" Людмила Ромашкевич оголошує початок спектаклю, склад дійових осіб і виконавців.
Затемнення, заставка - і загальний план першої картини. Спектакль розпочався.
Ще під час репетицій я вирішив користуватись лише одним об'єктивом і міняти розмір кадрів лише за рахунок переміщення камери - наїздів і від'їздів штативу. І незважаючи на те, що камера була вагою під 20 кілограмів, штатив переміщувався, як здавалось, легко.
Ліва рука на рулі штативу, права - на ручці фокусировки, лобом майже притулився до оправи відеоконтрольного пристрою. Ні миті передиху. Режисер з пульту підказує, що має відбуватися в наступному кадрі, скільки буде акторів. Змінюю точки зйомок і відстані. Укрупнені плани - лише там, де треба виділити репліки чи монологи.
Перерва між актами. Робітники сцени за 10 хвилин змінюють декорації, і все для мене - як спочатку. Вийшло так, що ми з режисерами і монтажниками застосували один з найефективніших видів - внутрішній монтаж кадру.
Спека в студії від світильників сягала до 50 градусів. Актори ледь встигали в паузах витерти піт. Що до нас... І говорити нічого. Та незважаючи на таке фізичне й моральне навантаження, почуття втоми витіснялося насолодою і задоволенням від добре виконаної справи.
Далі, звичайно, було куди легше: з'явилися нові, до того ж, більш удосконалені й легкі камери, об'єктиви яких не вимагали такої кількості світла; на всіх передачах в студії працювало по 2-3 камери.
І сьогодні я можу щиро сказати: 30 років роботи телевізійним операторам приносили мені неабияке моральне задоволення.