40 РОКІВ НА ТЕЛЕЕКРАНІ

      Телевізійне життя довжиною в 40 років. Скільки різних подій сталося за цей час і в житті кожного з нас, і в житті країни, і на планеті.
      В 70-і роки французький соціолог Андре Діліжан сказав: "Яким би не було наше захоплення, наша довіра, наш ентузіазм, наше обурення, ми не можемо відмахнутись від цілком очевидного факту - ми вступили в еру телебачення. Ви не бажаєте займатися ним? Ваше безумовне право. Але як би там не було, воно, телебачення, займається вами. Воно починає свою роботу. Воно починає глибоке перетворення світу, в якому ви існуєте".
      Ми, я маю на увазі найперших працівників обласного телебачення, хотіли "займатися ним". І займались з величезною самовідданістю, не шкодуючи ані сил, ані часу в ім'я своєї професії і свого місця в ньому. То був міцно згуртований колектив. І то були не стільки люди, які працювали разом, а був єдиний живий організм однодумців, де, образно кажучи, сили не складалися, а помножувались.
      Телевізійне життя довжиною в 40 років! Хіба можливо в невеличкому ессе розповісти про всіх? Навіть про тих, хто був серед перших. Думаю, що ні. Тому спробую хоча б побіжно пригадати тих, хто став для мене орієнтиром, у кого я багато чого взяла для себе. А були це орієнтири як життєві, так і професійні.
      Нінель Антонівну Приходько - першого голову комітету по телебаченню і радіомовленню - я вважаю за свою хрещену матір. Вона стежила за моєю долею вже навіть тоді, коли працювала в Києві і очолювала часопис "Радянська жінка". Річ у тому, що я прийшла, а точніше сказати, мене привели на телебачення мої друзі по народному театру вже на третій тур конкурсу дикторів. І чи то жюрі вже стомилося (було вислухано і пропущено через екран більше 300 чоловік), чи то спрацював всюдисущий Пан випадок, коли Нінель Антонівна подивилась на мене в студії і сказала: "Оце вона". Так і вирішилась моя творча доля. Я стала диктором Луганського телебачення, де вже працювала переможець першого конкурсу дикторів Людмила Ромашкевич.
      А коли доводилось бувати в Києві ( в той час курси перепідготовки дикторів проводились раз на 2 роки), Нінель Антонівна завжди знаходила можливість поцікавитись, як ідуть справи в її рідному дітищі, і чим вона може бути корисною. Вона допомагала дістати квитки в театри, на виставки, концерти, сама провела для мене екскурсію по Києву, помістила мій портрет на обкладинці часопису "Радянська жінка" і статтю про мене.
      Мені дуже хотілося виправдати звання - диктор телебачення і, головне, не підвести того, хто мене опікував, насамперед - Нінель Антонівну Приходько. Найдивовижніша людина!
      Пам'ятаю її дзвінок із Києва вже майже опівночі:
      - Валентино, ти читала статтю Леонтьєвої в "Советском радио и телевидении"? Що скажеш? Думаю, і тобі вже час поділитися роздумами про свою професію.
      А згодом з'явилася і моя стаття в цьому журналі.
      Нінель Антонівна говорила: доки людина вчиться, вона не тільки зростає творчо, але й живе, саме живе, а не існує.
      І ще одну її думку хотілося б нагадати: з роками людина мужніє, стає мудрішою, пильніше вдивляється в життя, і, безумовно, зростає її професійна майстерність. Горе, якщо вона зупиняється, припиняє пошуки. Шлях до майстерності - це безперервне подолання штампів.
      Зараз я повністю поділяю цю думку і сама прагну довести її моїм молодим колегам.
      Головний режисер нашого телебачення Аркадій Борисович Косинський був не тільки для мене, а й для всіх працівників телебачення просто класиком. Бо прийшов він до нас з українського телебачення, тобто вже особисто знав, що це таке. І те, що він на той період вже досконало знав таємниці цього ще мало відомого для нас виду мистецтва і навчав нас цим таємницям постійно і наполегливо, підтвердить кожен. Коли я дивилась, як він працює чи то із звукорежисером, чи то з оператором або диктором, дивувалась тому, як він уміло домагається єдиної мети: передача має виглядати у всіх відношеннях - як лялечка. Це його вислів, як і оцей: "Глядачеві немає діла до того, маємо чи не маємо ми хороше оформлення, костюми, грим". І ми несли з дому все, що могли: і крісла, і портьєри, і торшери, і книги, і посуд.
      Ця людина завжди була заряджена на те, щоб весь час творити, фантазувати і ніколи не розмагнічуватись.
      Певно, що талант - категорія моральна. Без певних твердих переконань, без вистражданих, стійких ідеалів, без постійного самовиховання і самовдосконалення талант в'яне і вичерпується. Як часто зустрічаються люди, готові будувати, вдосконалювати все, крім себе самих. Аркадій Борисович займався цим все своє, на жаль, дуже коротке, життя без перерви "на перекур".
      Головний редактор Луганського телебачення Геннадій Станіславович Довнар. О! Це особлива розмова. Ми його любили і водночас побоювались. Для нас він був перш за все письменником, а вже потім - головним редактором. А бути диктором і зробити наголос в якомусь слові не там, де треба (як, наприклад, Люда якось оголосила: "Арія з опери Паганіні "Тоска"), - це вже було "НП далеко не районного масштабу". Геннадій Станіславович був, як ніхто, вибагливий до чистоти слова, мови. Суворим зовні його ніхто й ніколи не бачив, та я особисто завжди при зустрічі з ним потерпала: чи задоволений він мною, чи ні? А він дуже м'яко запитував:
      - Валюшо, ти все звірила зі словником?
      І я розуміла, що чимось викликала його невдоволення, щось неточно виголосила, і він, безумовно, вловив.
      І ще мене дивувало те, що Геннадій Станіславович завжди видавав мені "аванс". Я розуміла, що це саме так. Судіть самі. Я ще дівчисько, досвіду ніякого, знань про телебачення обмаль і раптом: "Ти - розумниця, ти все пропускаєш крізь себе, ти надто відповідально ставишся до слова і дуже логічно передаєш зміст". От і починаєш "викладатися", аби бути "розумницею".
      І тільки зараз я розумію, як здорово, що поряд з нами, молодими, були такі майстри своєї справи, як Геннадій Станіславович. Ми, безумовно, залишаємося перед ними в неоплатному боргу.
      Василь Іванович Раздорський - камертон нашого колективу і в прямому, і в переносному значеннях слова. З його величезним досвідом на той час (до телебачення він працював звукорежисером чи не з першого дня створення обласного радіо) здавалося навіть дивним його трепетне ставлення до ефіру. За всі роки роботи він, здається, жодного разу не спізнився, хоча це, як кажуть, "з іншої опери". Ми взагалі не знали цього слова: всі приходили в студію набагато раніше навіть на репетиції, не кажучи вже про вихід в ефір. То було святе.
      Вислів Василя Івановича, звернутий до підлеглого звукорежисера перед виходом в ефір - "Дєточка, пальчик на кнопочку" - увійшов в історію. А в побуті на дозвіллі, то була дуже життєрадісна людина, охоча до жарту, розваги. На святкових вечорах, які час від часу проводились у нашому колективі, Василь Іванович часто співав: "Без женщин жить нельзя на свете, нет..." чи - "Я встретил вас...". А треба сказати, що природа щедро наділила його приємним тенором, не говорячи вже про його абсолютний слух. І я часто шкодувала, що в нашій фонотеці не дістає плівки з аріями в його виконанні.
      Якось випадково ми зустрілися на вулиці. Ні я, ні він вже не працювали на телебаченні і, треба зазначити, обоє важко переносили розлучення з ним.
      - Вибач, - сказав Василь Іванович, - я, мабуть, дуже сентиментальний. Думав, що не витримаю без роботи, помру. Сам не знаю, як пережив. Коли бачу по телебаченню або чую по радіо когось із наших, повертаюсь у молодість і живу цією енергією багато тижнів.
      Так, телевізійне братерство - назавжди! Дякуємо вам, Василю Івановичу, за все! Я думаю, ви народились під зіркою телебачення, якщо така є. І хоча кажуть, що зірки не гріють, наша - телевізійна - зігріває душі. Тож мені більше до вподоби вираз - "зірки не гаснуть".
      Віктор Парфилович Коваленко - телеоператор. Як відомо, від оператора залежить, як ти будеш виглядати в ефірі: чи добре, чи так, що рідна мама не впізнає. Так от Віктор Парфилович до роботи телеоператором працював художником. А це, як відомо, - дар божий. Тому для мене він так і залишається справжнім художником, до рівня якого нелегко піднятися. Але він сам по-батьківському передає свій досвід іншим. Серед його учнів - і мій син, за що я дуже вдячна Віктору Парфиловичу.
      Хочу сказати про нього і як про людину. Він завжди був чесним і принциповим. Я себе теж відношу до цієї категорії людей. Та в мене ніколи не вистачало сил, а можливо, й мужності відстоювати в суперечках власні принципи. Віктор же Парфилович, навпаки, в будь-якій ситуації залишався при своїй думці і доводив свою правоту. Ще тоді, коли я була дівчиськом,
      (а різниця в віці у нас незначна), я замислювалась над тим, що це і є зразок людини, яка завжди живе, як мовиться, в ладу із власною совістю.
      Валерій Миколайович Вершин - кінооператор. А починав свій шлях на телебаченні помічником режисера. Багато було помічників - і дівчат, і хлопців, але такого, як він, я б сказала, "господаря" студії не пригадую. Саме тоді я й зробила висновок: все залежить від людини, від його ставлення до справи.
      Лише один приклад. Влітку невгамовні мухи не давали нам спокою в студії. Саме під час ефіру, коли яскраві "юпітери" розігрівали повітря в студії, вони мали звичку сідати дикторам на ніс. І уявіть: в кадрі - крупний план, а ти проганяєш рукою муху?! Валерій Миколайович тоді сідав ближче до диктора і папкою відганяв цих настирливих комах.
      І так в усьому: падає світильник або ставка - він своєчасно на місці. І при цьому і основна його справа зроблена бездоганно, і колеги виручені - без найменшого шуму, стуку.
      Ну, а згодом кінооператор Вершин - це теж клас! Декілька років поспіль він намагався вступити до ВДІКу - і, нарешті, домігся свого і став неперевершеним майстром своєї справи. Оператор Вершин був, що називається, "нарозхват". Відзняте ним ніколи не можна було переплутати з роботою когось іншого. Його особистий творчий почерк знали всі.
      Кажуть, робота на роботу не схожа. Одну сприймаєш як необхідність, іншу - як радість. Та, мабуть, по-справжньому щасливим буваєш лише тоді, коли забуваєш, що це робота. Оце останнє, як мені здається, саме про Валерія Миколайовича Вершина.
      По суті кожен, про кого я розповіла, працював по-своєму. Але в цьому і є раціональні зерна досвіду, котрі мають бути збережені для молодих колег і тих, хто бажає пов'язати своє життя з телеефіром.
      І все ж, може, це й не дуже скромно з мого боку, але відчуваю моральний обов'язок сказати, що головним моїм учителем був мій чоловік і друг Олександр Аркадійович Вихров. Здавалося б, ми рівні за віком, і освіта у обох вища, та знав він набагато більше від мене. Це стосується будь-якої сфери життя, проблеми чи ситуації. В молоді роки мені здавалося, що він дуже прискіпливий до мене. Скажімо, відзначили на летучці і глядачі добре відгукуються, а він все критикує: і те не так, і інше. Як він потім зізнався, коли вже я не працювала диктором, йому хотілося, щоб я була завжди "най-, най-...".
      Сьогодні я кажу своїм молодим колегам, що професія ведучого в сучасному телебаченні вимагає від журналіста бути майстром своєї справи, а не ремісником. І наводжу їм приклад Олександра Вихрова - майстра, особистість, індивідуальність.
      Час зараз такий, що з глядачами треба говорити довірливо, просто, шановливо, як з рівним, а не намагатися показати себе розумнішим за них, проголошувати гасла, заклики. Цим повагу їх не завоюєш. Тим більше, що зараз стільки каналів, і на багатьох працюють справжні майстри, яких глядачі знають і виділяють з-поміж інших.
      Кажуть, незамінних людей немає. Я не згодна з цим і вважаю, що в житті немає замінних. І якщо нашу душу залишає одна людина - був це товариш, колега, друг, коханий, і навіть улюблений диктор, то хто б не прийшов потім, він зможе зайняти вже інше, тільки своє місце.