Частина 05
30 РОКІВ З ТЕЛЕБАЧЕННЯМ
Василь Меженський, член Спілки журналістів України з 1957 року.
В 60-70-і роки кожна область України будувала в себе зразкові села. Така була тоді державна політика. Не лишилася осторонь і наша Луганщина. Доля оновлення посміхнулася селу Половинкине, що в Старобільському районі.
І ось разом з кінооператором Миколою Рижченком їдемо до цього заново збудованого населеного пункту, що мав слугувати взірцем благоустрою селянського буття.
Записали одне інтерв'ю, друге. І раптом чую:
- Дядьку, ваш кіношник горить!
Та я не звертаю на це уваги - дуже вже цікавий трапився співрозмовник. А тим часом дітвора оточила нас і вже хором скандує:
- Кіношник горить! Кіношник горить!
Повертаю голову і бачу, як дим обволікає мого оператора. То горів комутаційний провід, що тягнувся від масивного акумулятора до першої тоді на нашій студії синхронної камери. Її змайстрували наші техніки на базі іноземної кінокамери "Адміра".
Так прозаїчно почалося в квітні 1971 року моє входження в невідомий тоді для мене телевізійний храм. Відтоді ось уже 30 років я вірою і правдою служу йому. Всіляке було. Своїми спогадами хочу закцентувати увагу прийдешніх телевізійників на тому складному і болісному, романтичному і прагматичному шляху професійного становлення, що його пройшло Луганське державне телебачення. Тим більше, що змінилося наше суспільство, а разом з ним і журналістика. Тож саме час зупинитися, озирнутися і осмислити минувшину, запитавши себе: що ми втратили в ній, а що придбали?
Як засвідчували спеціалісти, обласні телестудії за технічним оснащенням відставали на той час від Європи щонайменше років на двадцять п'ять. Головним постачальником відеоінформації тоді були 16-міліметрові зарубіжні камери "Адміра" і "Пентафлекс". Працювали вони на чорно-білій вузькій кіноплівці. Але камери були німі, вони знімали зображення без звуку. Отож і спробували наші доморощені кулібіни перетворити німу "Адміру" на синхронну кінокамеру. Що з того вийшло, я вже розповів.
Обмеженість в знімальних, а також в монтажних, ефірних, транспортних та інших засобах не тільки гальмувала процес становлення молодої телевізійної журналістики, але й нерідко призводила до стресових ситуацій. В закутках пам'яті висвітився такий епізод. На зміну "Адмірам", "Пентафлексам" незабаром прийшли наші вітчизняні "Кінори". Журналісти набули можливість фіксувати одночасно зображення і звук. Але... "Кінори" теж не стали тим мобільним технічним засобом, на який ми покладали великі надії. Справа в тому, що зображення фіксувалось на кіноплівці, а звук - окремо на магнітній плівці. Після проявлення кіноплівки треба було синхронізувати зображення і звук на монтажному столі. Цей процес, в який були втягнуті журналісти, режисери, оператори і монтажники, нерідко тривав чотири-п'ять годин. Так от, одного разу монтаж програми для Центрального телебачення затягнувся до пізньої ночі, а синхронності відео і звуку ніяк не вдавалося добитися. Нерви в кінооператора О.Хорошка не витримали і сотні метрів кіно- та фероплівки полетіли у вікно і розстелилися по подвір'ю.
А вранці Москва телефонує:
- Луганськ, ви готові до виходу в ефір?
- Луганськ готовий подати програму, - відповіла наша студія.
Група працювала всю ніч, але все-таки матеріал змонтувала. З висоти сьогодення яскравіше бачиться, яке непоборне тяжіння до відповідальності, журналістського професіоналізму, пошуку нових форм мовлення володіло тоді колективом телевізійників. Чим далі відступають ті роки, тим цікавіше стає згадувати про них і осмислювати зроблене.
Технічне переоснащення телецентру, перехід на кольорове телебачення створили сприятливіші умови для піднесення рівня творчості журналістів. До того ж сформувався колектив амбіційних журналістів, ядро якого склали Олександр Вихров, Василь Дунін, Тетяна Дейнегіна, Тетяна Коженовська, Людмила Медведєва, Віктор Близнюков, Марія Русаневич. Вони були різні за характером, освітою, талантом. Кожен з них сповідав свої цінності - політичні, моральні, культурні. На відміну від нинішніх телевізійних журналістів, для них ніколи не стояло питання писати чи не писати сценарій. Бо діяло тоді непорушне правило: немає сценарію, немає і дозволу на зйомки передачі. Для творчих груп сценарій слугував основним керівним документом, в якому закладалася ідея передачі, засоби розкриття теми, окреслювалось коло учасників, обов'язково визначався драматургійний хід.
То були творчо самовіддані журналісти-професіонали, готові днями й ночами працювати в монтажних і в будь-яку мить виїхати на зйомки. Їхні передачі вирізнялися жанровою різноманітністю, високим професійним рівнем. Нариси, репортажі, коментарі, інформаційні, розважальні, художні, ігрові, сатиричні передачі, телевізійні мости з містами Радянського Союзу і зарубіжжям - ось той творчий арсенал, за допомогою якого журналісти створювали власну програму Луганського державного телебачення і завоювали провідні позиції на Українському та Центральному телебаченні.
За суттю своєю телебачення є колективним, але водночас і глибоко індивідуальним видом творчості. Органічно поєднуючи ці складові ТБ, журналісти на цій основі створювали потужний творчий потенціал з метою підготовки передач широкого громадського розголосу. Такими передачами були телевізійні благодійні марафони. Право першості в їх проведенні в Україні належить колективу Луганського державного телебачення. Це вже потім наш приклад наслідували Українське телебачення та інші компанії.
У квітні 1987 року минала перша річниця з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Члени художньої ради (голова В.Бутков), серед яких був і автор цих рядків, зібралися на позачергове засідання, щоб обговорити лише одне питання: як відзначити на екрані річницю однієї з найбільших у ХХ столітті трагедії людства? Було висловлено багато різних пропозицій. До реалізації визначили ту, що її запропонував старший редактор Олександр Вихров. Він же став і автором сценарію "Ехо Чорнобилю", а режисером-постановником призначили Дмитра Лисогора. У проведенні цієї громадської акції був задіяний увесь колектив творчих і технічних працівників.
Про цей телемарафон розповіла Людмила Медведєва. Я ж хочу зупинитися на інших двох, автором яких довелося бути мені. На той час склалося критичне становище в спеціалізованих футбольних школах області - руйнувалася технічна база, не виплачувалася заробітна плата тренерам і викладачам, тисячі хлопчаків опинилися віч-на-віч з вулицею. Тоді й було вирішено провести благодійний телемарафон "Футбольні зорі Луганщини". Місцем його проведення стало приміщення Луганського цирку.
27 лютого 1994 року о 14-й годині в прямому ефірі прозвучали позивні телемарафону. Вщерть заповнений зал вибухнув громом оплесків, вітаючи олімпійських чемпіонів Ольгу і Віктора Бризгіних, Ігоря Коробчинського, Володимира Бєляєва, Валерія Кривова, Миколу Чужикова, Олега Кучеренка, чемпіонів світу Ерванта Мартиросяна, Романа Михальчука, керівників області, спортивних організацій, підприємств і державних установ. Трансляція тривала безперервно шість годин. Протягом цього часу ведучі Василь Дунін, Юрій Казаков, Олександр Вихров і наш позаштатний спортивний коментатор Юрій Сипунов з допомогою відеосюжетів, інтерв'ю і розповідей учасників марафону аналізували стан справ не тільки в футбольних школах, але й взагалі в спорті, масовій фізичній культурі в містах і селах області. На манежі виступали народні артисти України Галина Мурзай, Михайло Голубович, Віра Андріяненко, Володимир Самарцев, Володимир Калашников, Володимир Савченко, провідні артисти естради Москви. Свою майстерність демонстрували десятки художньо-спортивних колективів з міст і районів області. І все це масове дійство організували і видавали в прямий ефір режисер-постановник Володимир Танасієнко, режисери Володимир Бабич, Іван Хорунжий, Анатолій Мельник, звукорежисери Володимир Соха і Ольга Лисенко.
Весь час протягом телемарафону до чаші пожертвувань підходили керівники підприємств і установ, бізнесмени, гості і робили внески у вітчизняній і зарубіжній валюті. Зібрані кошти були направлені на розвиток серед дітей і юнацтва масової фізичної культури і професійного спорту.
А через рік, 8 квітня 1995 року, Луганське державне телебачення разом з обласною Радою народних депутатів провели телевізійний благодійний марафон "Пам'ять", присвячений 50-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні. До обласного драматичного театру, звідки велася у прямому ефірі безперервна восьмигодинна трансляція, були запрошені колишні фронтовики-генерали, офіцери, сержанти, солдати. Марафон проводився практично за тими ж організаційними принципами, що й два попередніх. Режисеру-постановнику Володимиру Бабичу вдалося так побудувати драматургію, що вона дала можливість і телеглядачам, і учасникам марафону відчути героїзм і трагедію народу, якому випало на долю пережити страшну війну. Кошти, зібрані під час цієї благодійної акції, були спрямовані на надання медико-соціальної допомоги ветеранам Великої Вітчизняної війни.
Телевізійні благодійні марафони стали взірцем високопрофесійної колективної творчості журналістів, режисерів, операторів, звукорежисерів, технічних працівників. Ніхто з них не претендував ні на зверхність, ні на першість. Всі з ентузіазмом працювали над підготовкою і видачею в ефір телемарафонів, вписуючи пам'ятну сторінку в історію Луганського державного телебачення.
30 років безперервного служіння Луганському телебаченню. Довелося обіймати посади старшого редактора, керівника кореспондентського пункту по підготовці відеосюжетів для головної редакції інформаційної програми Українського телебачення "Актуальна камера", головного редактора телебачення. Тут сталося визнання моєї журналістської творчості. Відмінник телебачення і радіомовлення, лауреат обласних і всеукраїнських конкурсів телевізійних програм. Кращої журналістської долі, гадаю, гріх бажати.
І ось разом з кінооператором Миколою Рижченком їдемо до цього заново збудованого населеного пункту, що мав слугувати взірцем благоустрою селянського буття.
Записали одне інтерв'ю, друге. І раптом чую:
- Дядьку, ваш кіношник горить!
Та я не звертаю на це уваги - дуже вже цікавий трапився співрозмовник. А тим часом дітвора оточила нас і вже хором скандує:
- Кіношник горить! Кіношник горить!
Повертаю голову і бачу, як дим обволікає мого оператора. То горів комутаційний провід, що тягнувся від масивного акумулятора до першої тоді на нашій студії синхронної камери. Її змайстрували наші техніки на базі іноземної кінокамери "Адміра".
Так прозаїчно почалося в квітні 1971 року моє входження в невідомий тоді для мене телевізійний храм. Відтоді ось уже 30 років я вірою і правдою служу йому. Всіляке було. Своїми спогадами хочу закцентувати увагу прийдешніх телевізійників на тому складному і болісному, романтичному і прагматичному шляху професійного становлення, що його пройшло Луганське державне телебачення. Тим більше, що змінилося наше суспільство, а разом з ним і журналістика. Тож саме час зупинитися, озирнутися і осмислити минувшину, запитавши себе: що ми втратили в ній, а що придбали?
Як засвідчували спеціалісти, обласні телестудії за технічним оснащенням відставали на той час від Європи щонайменше років на двадцять п'ять. Головним постачальником відеоінформації тоді були 16-міліметрові зарубіжні камери "Адміра" і "Пентафлекс". Працювали вони на чорно-білій вузькій кіноплівці. Але камери були німі, вони знімали зображення без звуку. Отож і спробували наші доморощені кулібіни перетворити німу "Адміру" на синхронну кінокамеру. Що з того вийшло, я вже розповів.
Обмеженість в знімальних, а також в монтажних, ефірних, транспортних та інших засобах не тільки гальмувала процес становлення молодої телевізійної журналістики, але й нерідко призводила до стресових ситуацій. В закутках пам'яті висвітився такий епізод. На зміну "Адмірам", "Пентафлексам" незабаром прийшли наші вітчизняні "Кінори". Журналісти набули можливість фіксувати одночасно зображення і звук. Але... "Кінори" теж не стали тим мобільним технічним засобом, на який ми покладали великі надії. Справа в тому, що зображення фіксувалось на кіноплівці, а звук - окремо на магнітній плівці. Після проявлення кіноплівки треба було синхронізувати зображення і звук на монтажному столі. Цей процес, в який були втягнуті журналісти, режисери, оператори і монтажники, нерідко тривав чотири-п'ять годин. Так от, одного разу монтаж програми для Центрального телебачення затягнувся до пізньої ночі, а синхронності відео і звуку ніяк не вдавалося добитися. Нерви в кінооператора О.Хорошка не витримали і сотні метрів кіно- та фероплівки полетіли у вікно і розстелилися по подвір'ю.
А вранці Москва телефонує:
- Луганськ, ви готові до виходу в ефір?
- Луганськ готовий подати програму, - відповіла наша студія.
Група працювала всю ніч, але все-таки матеріал змонтувала. З висоти сьогодення яскравіше бачиться, яке непоборне тяжіння до відповідальності, журналістського професіоналізму, пошуку нових форм мовлення володіло тоді колективом телевізійників. Чим далі відступають ті роки, тим цікавіше стає згадувати про них і осмислювати зроблене.
Технічне переоснащення телецентру, перехід на кольорове телебачення створили сприятливіші умови для піднесення рівня творчості журналістів. До того ж сформувався колектив амбіційних журналістів, ядро якого склали Олександр Вихров, Василь Дунін, Тетяна Дейнегіна, Тетяна Коженовська, Людмила Медведєва, Віктор Близнюков, Марія Русаневич. Вони були різні за характером, освітою, талантом. Кожен з них сповідав свої цінності - політичні, моральні, культурні. На відміну від нинішніх телевізійних журналістів, для них ніколи не стояло питання писати чи не писати сценарій. Бо діяло тоді непорушне правило: немає сценарію, немає і дозволу на зйомки передачі. Для творчих груп сценарій слугував основним керівним документом, в якому закладалася ідея передачі, засоби розкриття теми, окреслювалось коло учасників, обов'язково визначався драматургійний хід.
То були творчо самовіддані журналісти-професіонали, готові днями й ночами працювати в монтажних і в будь-яку мить виїхати на зйомки. Їхні передачі вирізнялися жанровою різноманітністю, високим професійним рівнем. Нариси, репортажі, коментарі, інформаційні, розважальні, художні, ігрові, сатиричні передачі, телевізійні мости з містами Радянського Союзу і зарубіжжям - ось той творчий арсенал, за допомогою якого журналісти створювали власну програму Луганського державного телебачення і завоювали провідні позиції на Українському та Центральному телебаченні.
За суттю своєю телебачення є колективним, але водночас і глибоко індивідуальним видом творчості. Органічно поєднуючи ці складові ТБ, журналісти на цій основі створювали потужний творчий потенціал з метою підготовки передач широкого громадського розголосу. Такими передачами були телевізійні благодійні марафони. Право першості в їх проведенні в Україні належить колективу Луганського державного телебачення. Це вже потім наш приклад наслідували Українське телебачення та інші компанії.
У квітні 1987 року минала перша річниця з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Члени художньої ради (голова В.Бутков), серед яких був і автор цих рядків, зібралися на позачергове засідання, щоб обговорити лише одне питання: як відзначити на екрані річницю однієї з найбільших у ХХ столітті трагедії людства? Було висловлено багато різних пропозицій. До реалізації визначили ту, що її запропонував старший редактор Олександр Вихров. Він же став і автором сценарію "Ехо Чорнобилю", а режисером-постановником призначили Дмитра Лисогора. У проведенні цієї громадської акції був задіяний увесь колектив творчих і технічних працівників.
Про цей телемарафон розповіла Людмила Медведєва. Я ж хочу зупинитися на інших двох, автором яких довелося бути мені. На той час склалося критичне становище в спеціалізованих футбольних школах області - руйнувалася технічна база, не виплачувалася заробітна плата тренерам і викладачам, тисячі хлопчаків опинилися віч-на-віч з вулицею. Тоді й було вирішено провести благодійний телемарафон "Футбольні зорі Луганщини". Місцем його проведення стало приміщення Луганського цирку.
27 лютого 1994 року о 14-й годині в прямому ефірі прозвучали позивні телемарафону. Вщерть заповнений зал вибухнув громом оплесків, вітаючи олімпійських чемпіонів Ольгу і Віктора Бризгіних, Ігоря Коробчинського, Володимира Бєляєва, Валерія Кривова, Миколу Чужикова, Олега Кучеренка, чемпіонів світу Ерванта Мартиросяна, Романа Михальчука, керівників області, спортивних організацій, підприємств і державних установ. Трансляція тривала безперервно шість годин. Протягом цього часу ведучі Василь Дунін, Юрій Казаков, Олександр Вихров і наш позаштатний спортивний коментатор Юрій Сипунов з допомогою відеосюжетів, інтерв'ю і розповідей учасників марафону аналізували стан справ не тільки в футбольних школах, але й взагалі в спорті, масовій фізичній культурі в містах і селах області. На манежі виступали народні артисти України Галина Мурзай, Михайло Голубович, Віра Андріяненко, Володимир Самарцев, Володимир Калашников, Володимир Савченко, провідні артисти естради Москви. Свою майстерність демонстрували десятки художньо-спортивних колективів з міст і районів області. І все це масове дійство організували і видавали в прямий ефір режисер-постановник Володимир Танасієнко, режисери Володимир Бабич, Іван Хорунжий, Анатолій Мельник, звукорежисери Володимир Соха і Ольга Лисенко.
Весь час протягом телемарафону до чаші пожертвувань підходили керівники підприємств і установ, бізнесмени, гості і робили внески у вітчизняній і зарубіжній валюті. Зібрані кошти були направлені на розвиток серед дітей і юнацтва масової фізичної культури і професійного спорту.
А через рік, 8 квітня 1995 року, Луганське державне телебачення разом з обласною Радою народних депутатів провели телевізійний благодійний марафон "Пам'ять", присвячений 50-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні. До обласного драматичного театру, звідки велася у прямому ефірі безперервна восьмигодинна трансляція, були запрошені колишні фронтовики-генерали, офіцери, сержанти, солдати. Марафон проводився практично за тими ж організаційними принципами, що й два попередніх. Режисеру-постановнику Володимиру Бабичу вдалося так побудувати драматургію, що вона дала можливість і телеглядачам, і учасникам марафону відчути героїзм і трагедію народу, якому випало на долю пережити страшну війну. Кошти, зібрані під час цієї благодійної акції, були спрямовані на надання медико-соціальної допомоги ветеранам Великої Вітчизняної війни.
Телевізійні благодійні марафони стали взірцем високопрофесійної колективної творчості журналістів, режисерів, операторів, звукорежисерів, технічних працівників. Ніхто з них не претендував ні на зверхність, ні на першість. Всі з ентузіазмом працювали над підготовкою і видачею в ефір телемарафонів, вписуючи пам'ятну сторінку в історію Луганського державного телебачення.
30 років безперервного служіння Луганському телебаченню. Довелося обіймати посади старшого редактора, керівника кореспондентського пункту по підготовці відеосюжетів для головної редакції інформаційної програми Українського телебачення "Актуальна камера", головного редактора телебачення. Тут сталося визнання моєї журналістської творчості. Відмінник телебачення і радіомовлення, лауреат обласних і всеукраїнських конкурсів телевізійних програм. Кращої журналістської долі, гадаю, гріх бажати.