ВІДРЯДЖЕННЯ ДО ЗОРЯНОГО

      В першій половині 70-х років Українське телебачення активно "ставало на ноги". Унікальною особливістю УТ, між іншим, було те, що з самого початку воно було не "столичним", а загальнореспубліканським. Над створенням передач, крім редакцій Держтелерадіо України, в той час працювали також 14 обласних телерадіокомітетів (зараз їх 25).
      Спільними зусиллями тележурналістів республіки створювалось, говорячи словами сьогодення, досить насичене інформаційне поле УТ і, повірте на слово, багато в чому воно відзначалось телевізійною привабливістю, широтою проблематики, художніми і професійними позитивами.
      На УТ в ті та наступні роки, аж до початку 90-х, постійною була велика кількість загальнореспубліканських циклів передач - громадсько-політичних, літературно-драматичних, молодіжних, розважальних тощо. Причому, готувались вони не тільки головною - Київською і великими базовими студіями (Донецьк, Дніпропетровськ, Харків, Львів, Сімферополь), а й меншими (2-ї - 3-ї категорій), такими, як наша, Запорізька, Херсонська. Можна сказати, робота телестудій в цілому в той час оцінювалась за якістю передач на УТ. Високорейтинговими, наприклад, були публіцистичні програми громадсько-політичної тематики з Донецька, художні - зі Львіва, Харкова й Одеси. Чимало студій "показували клас" в підготовці молодіжних, дитячих телепрограм...
      Наша студія Дирекцією програм УТ вважалась однією з кращих за участь в загально-республіканських циклах саме молодіжної, дитячої і громадсько-політичної тематики.
      Пригадую, один з перших керівників Дирекції програм УТ Володимир Юхимович Власов, а за ним - Іван Гаврилович Мащенко (обидва - люди творчі, не чиновники: перший - письменник, другий став визнаним теоретиком ТБ) найбільше цінували самобутність журналістського задуму, професіоналізм його реалізації, вміння авторів привернути увагу глядачів до екрана. І не випадково, а саме з цієї причини керівники УТ знали луганських тележурналістів не тільки на прізвище, а й на ім'я та по-батькові. Зараз, на жаль, УТ працює по-іншому, дуже рідко з'являються на ньому роботи талановитих місцевих тележурналістів. А от моїх колег, які в різний час готували передачі на УТ, впевнений, запам'ятали: Геннадія Довнара, Валерія Лисенка, Олександра Вихрова, Василя Дуніна, Людмилу Медведєву, Тетяну Дейнегіну, Марію Русаневич, Тетяну Коженовську.
      Луганськ у ті роки майже щомісячно виходив на УТ з передачами військово-патріотичної тематики - "Слава солдатська". На екрані вони займали півгодини в найкращий вечірній час. А глядацька аудиторія була чи не наймасовішою: ветерани-фронтовики, молоді воїни, юнаки, що готувались до армійської служби, їх батьки. У військових гарнізонах навіть організовувались колективні перегляди цих передач, нерідко надходили прохання повторити кращі з них.
      Але це висувало й підвищені вимоги до циклу з боку керівництва УТ. В наші програми після попереднього перегляду по релейці (тоді вони були обов'язковими) Дирекція УТ вносила корективи. Ми ставились до цього досить спокійно. Тим більше, що відносини керівників УТ з місцевими колегами завжди були діловими, коректними й ввічливими.
      На 8 травня 1973 року, в переддень Свята Перемоги, на УТ була запланована чергова передача "Слава солдатська" з Луганська. Сценарій її, як тоді було заведено, відправили до Києва за місяць до ефіру. З редакції програм пам'ятаю, негайно зателефонували:
      - Дякуємо за сценарій. Невже справді готуватимете передачу із Зоряного містечка? Воно закрите для преси?!
      - Та от намагаємося, - відповів я.
      - Ну що ж, бажаємо успіху, не підведіть!
      Поясню: автором передачі був я, тоді ще початківець в тележурналістиці, за плечима якого не було й року роботи на обласному телебаченні. Хоча газетний журналістський досвід у мене вже був: і в районній, і обласній, і республіканській пресі. Тим більше - передача на всю Україну!
      Та особливого страху не було. Тема - будь-який журналіст позаздрить: розповідь про колишніх льотчиків - Героїв Радянського Союзу, вихованців Луганського вищого військово-авіаційного училища штурманів ім.Пролетаріату Донбасу. А серед них - безсмертний Микола Гастелло, двічі Герой Радянського Союзу Олександр Молодчий, славетний льотчик-космонавт Георгій Береговий, маршал авіації О.Єфимов та багато інших.
      До речі, автором ідеї передачі був Герой Радянського Союзу генерал-майор авіації Михайло Панасович Лашин, який в ті роки командував ВВАУШем, - ветеран, що був закоханий в небо до останніх своїх днів. Я поділився з ним своїми сумнівами щодо здійснення задуму - провінційних, мовляв, журналістів в Зоряне не пускають. Та він коротко по-військовому відповів:
      - Берегового і Зоряне беру на себе! - І в мене одразу відлягло від серця.
      М.А.Лашин переговорив по військовому зв'язку з Центром підготовки космонавтів ім.Ю.О.Гагаріна, домовився про все з Г.Т.Береговим, тоді начальником Центру.
      - Вилітаємо завтра в Зоряне, - через кілька днів зателефонував мені Михайло Панасович. - Бути в училищі о 8.00 з усією командою.
      У мене на душі знов стало неспокійно. Бо сценарій на телебаченні - це, навіть, не півсправи. Підготовка передачі - справа колективна, творча. Як спрацюють режисер, телеоператор, звукорежисер, навіть освітлювач - так і буде. І переробити заново не завжди можливо...
      В колегах я був впевнений. Адже сам підбирав команду, - посада, як мовиться, дозволяла. Кожного встиг узнати по роботі, по передачах. З піднесенням відразу ж включився в роботу над програмою ще задовго до польоту в Москву режисер Іван Петрович Хорунжий. Він тоді вже завоював репутацію вдумливого, серйозного режисера-постановника. Для нашої передачі він разом з Олегом Андрійовичем Хорошком (оператором, як мовиться, від Бога) відібрав матеріали в кіноклубі Будинку офіцерів училища, відзняв потрібні кінокадри про життя курсантів - майбутніх штурманів. Щодо звукорежисера Василя Івановича Раздорського - справжнього метра студії, професіонала найвищого гатунку - тут надійність була стовідсотковою. Ніхто з групи не сумнівався і в можливостях досвідченого освітлювача Валентина Пилипенка.
      Тривогу викликало інше -аби не підвела техніка. Сорому тоді не оберешся.
      Слід сказати, що в той час за кожну передачу переживали і голова комітету, і його заступник, і головний редактор, і режисер, і всі, хто був причетний до неї. Це зараз передачі знімаються новітніми цифровими відеокамерами, в кольорі, зі звуком, монтуються на сучасному устаткуванні. А раніше на телебаченні кіновиробництво довгі роки було найслабшою ланкою. Працювали на ненадійних, по суті, аматорських кінокамерах, на негативній плівці, на якій після монтажу на монтажному столі-саморобці залишалось чимало подряпин. Кадри йшли німими (синхронних камер тоді в Союзі ще не було). Виходили з положення так: звук записувався окремо, синхронність "підганяли" до зображення. Молодим телевізійникам в це, мабуть, важко повірити, але так було...
      До московського відрядження наша група готувалась ретельно. В обласному клубі кіноаматорів домовились про широкоплівкову кінокамеру, кольорову плівку, про її проявку.
      І от всі турботи позаду. Летимо! З нами, окрім творчої групи, - курсанти училища і кореспондент газети "Радянська Україна" Лія Алексєєва. Всі збуджені. М.А.Лашин загадково посміхається і витягує з холодильника салону командирського ТУ-134 пляшку... томатного соку. І, на подив, хвилювання у всіх як рукою зняло...
      На "Тушці" шлях до Москви недовгий. Вже через годину заходимо на приземлення на аеродром "Чкаловський". Десь тут неподалік - Військово-повітряна академія імені Гагаріна і Зоряне містечко. Розсідаємось по машинах, які вже нас чекали. Дорога петляє чудовим сосновим лісом - і от уже Зоряне. Всі з зацікавленістю роззираються довкруг. Зоряне ще донедавна було засекреченим містом, а тут - ось воно перед нами.
      ... - У цьому будинку живе Валентина Гагаріна, у цьому - Павло Попович, - показують гостинні хазяї на однакові красиві багатоповерхові будови на широкому проспекті. Він закінчується невеличким майданом, в кінці якого - двоповерховий Будинок офіцерів.
      Незважаючи на дощ, на сходинках нас зустрічає Г.Т.Береговий. Він радо привітався й відразу вибачився, що має обмаль часу. Правда, потім він відмінив якусь зустріч і працював з нами більше двох годин.
      Поки група готувалась до зйомок, Георгій Тимофійович ознайомився з сценарним задумом і запропонував епізод передачі за його участю побудувати в формі невимушеної розмови з курсантами. Звичайно, ми погодились. І він почав відповідати на запитання хлопців. І тут, бачу, підбігає до режисера Хорунжого Василь Іванович Раздорський.
      - Петрович, іде суцільна "морзянка", брак по звуку. Треба починати з початку!
      Сталося так, що на наш мікрофонний кабель наклалася робота працюючих поряд військових передавачів і їхня "морзянка" створила фонові перешкоди звукозапису передачі. І тут виручив Г.Т.Береговий. Швидко зорієнтувавшись, він доручив начальнику Будинку офіцерів дати нашому звукорежисеру спеціальний екранований кабель. Команда була виконана по-військовому швидко й точно. В подальшому група працювала вже без ускладнень, та всі ми ще довго перебували в стресовому стані...
      Георгій Тимофійович запам'ятався нам моложавим, доброзичливим, люблячим здоровий гумор, простим у стосунках і дуже гостинним.
      Після закінчення зйомок він запропонував подивитись фільм про відвідання Зоряного Фіделем Кастро і Л.І.Брежнєвим, а також плівки, відзняті космонавтами в космосі. Кожному з нас дав автограф. Мені подарував своє фото з написом: "С пожеланием творческих дерзаний!". Завдячуючи Л.Алексєєвій, на спомин нам залишились знімки космонавта з нашою групою. А режисер І.Хорунжий, дізнавшись, що тут є кабінет Ю.О.Гагаріна, упросив Георгія Тимофійовича зняти ще невеличкий сюжет у цьому кабінеті.
      В другій половині дня наш "ТУ" взяв курс на Луганськ. В літаку генерал Лашин радо звернувся до нас: "Хлопці, я придумав кінцівку передачі. Це повинна бути пісня: "Орлята учатся летать". Її прекрасно виконує хор нашого училища!".
      До речі, ця пісня стала дуже ефектною кінцівкою програми.
      Та до фіналу ще було дуже далеко. Треба було змонтувати програму, озвучити, начитати текстівки. Довелося пережити ще не один стрес, неодноразово звучала фраза нашого голови комітету П.С.Оснача, яка була крилатою в ті роки на студії: "Як будемо рятувати передачу?" І врятували, одному Богові відомо як... Правда, вже під час ефіру операторові довелося то прискорювати, то гальмувати рух кіноплівки в кінопроекторі, щоб досягти синхронізації звуку і зображення. Відверто кажучи, виходило це не завжди вдало, та, здається, ніхто цього й не помітив.
      ... Передача була високо оцінена Дирекцією програм УТ. А у кожного з нас, хто її створював, назавжди залишилась пам'ять про Зоряне містечко і значки з емблемою: космонавт, що пливе в бездонні космосу, - дарунок Георгія Тимофійовича Берегового.