Частина 04
ТЕХНІКА - ЙОГО ЖИТТЯ
Ольга Безсонова, студентка Східноукраїнського національного університету
"Дивіться на 1+1...", "Говорить "Промінь"..., "В ефірі новини Луганська й області...", - чуємо ми з екранів телевізорів та динаміків радіоприймачів. І здається, що ніколи не було таких часів, коли світ не знав ані радіо, ані телебачення.
Професія журналіст - найдавніша в світі, але донести одночасно до мільйонів людей результати репортерської та дикторської праці - добре слово, свіжі новини, аналіз подій - це вже справа техніки. А техніка - справа фахівців, які її обслуговують.
"Вперше я телевізор побачив в армії, - пригадує інженер ІІ категорії засобів радіо й телебачення Луганського обласного радіотелевізійного центру Володимир Андрійович Бєлінін, - мені тоді стало цікаво, як воно все це виходить, звідки береться?!" Звичайно, для молодого Володимира все це здавалося казкою. Після невеличкого рідного села на Воронежчині, служби на Балтійському флоті, здавався казковим Київ, куди він приїхав для навчання в політехнікумі зв'язку на відділенні "Телебачення і радіо".
Приїхав за порадою старшого брата Василя, який переконав Володю, що після серйозної практики на флоті (обслуговування радіорелейних станцій - апаратури, що забезпечувала зв'язок "землі" з кораблями) він має всі шанси легко скласти вступні іспити в технікум. Володимир Андрійович завдячує братові, бо саме так і сталося. І мати була дуже рада, хоча й не хотіла, щоб син їхав від неї. І батько був би радий, якби...
Народився Володя в тридцять восьмому, і було йому лише три роки, коли батько пішов на фронт. Пішов назавжди. Забрали воєнні й повоєнні лихоліття й трьох братів. Отож, після загибелі чоловіка й смерті синів, залишилися в матері дві надії - Василь і Володимир. І надії вдови виправдалися. Василь знайшов роботу в Києві і згодом забрав матір до себе. А Володя...
Приїжджав він у Луганськ на практику, а в 63-му році, після захисту диплома попросив, щоб його направили в Луганський телецентр. Спочатку працював електромеханіком на радіорелейній станції, яка здійснювала прийом і подачу телепрограм. У шістдесят сьомому почалася зміна застарілого обладнання "Стріла" на угорське "ГТТ". В цій копіткій роботі Володимир брав безпосередню участь.
Нове обладнання, що розширило можливості прийняття телевізійних програм, та дві проміжні станції Бєлінін монтував разом з колегами: Ізваріним Віктором Івановичем, Бабенком Миколою Трифоновичем, Костенком Володимиром Івановичем та іншими.
У перші роки Луганськ здавався Володимиру тихим, непоказним містом. Але поступово він розбудовувався, красивішав, в ньому з'явилося телебачення. З ентузіазмом монтували молоді спеціалісти телеапаратуру, настроювали і вводили до ладу лише власними силами.
- Наприклад, привезли угорську апаратуру, - згадує Володимир Андрійович,- приходить головний інженер: "Хлопці! Трактор приїхав!" (це контейнер з обладнанням) - розвантажували власноруч і розвозили по станціях.
Траплялися й "технічні неполадки". Коли монтували релейну лінію в Перевальську, так сталося, що робітники будівельно-монтажного управління по виготовленню спеціальних споруд виготували щогли із старого, прогнилого дерева. Коли їх підіймали для встановлення, одна з сорокаметрових щогл переломилася і впала... Довелося все робити спочатку.
В сімдесятих роках телебачення розвивалося дуже інтенсивно. Завдяки спорудженню радіорелейних ліній Луганськ та Старобільськ одержали можливість приймати програми Центрального і Українського телебачення (ЦТ, ЦТ-2, УТ) і радіопрограми (Р-1, Р-2, Р-3). Однак ще багато населених пунктів не було охоплено телебаченням. Для того, щоб жителі Лисичанська, Кремінної, Сватового, Троїцького, Біловодська змогли приєднатися до "клубу телеманів", Володимир Андрійович з колегами і встановлювали в цих містечках ретранслятори.
Згодом з'явилися комерційні теле- і радіокомпанії, отже - роботи вистачало.
Добрі стосунки склалися у "технарів" і з творчими працівниками: вони проводили цікаві зустрічі, спортивні змагання, вечори відпочинку з дикторами й журналістами, що зближувало, здружувало їх колективи, які служать, власне, одній важливій справі, збагачували тих і тих знаннями. Володимирові, наприклад, не раз доводилося виконувати й роль оператора телекамери.
Сьогодні Володимир Андрійович - щасливий сім'янин: має сина й доньку та трьох онуків. Дружина підтримує всі його починання, а планів на майбутнє - ой як багато! Працювати Бєлінін збирається ще довго, бо знає: його чекають нові й нові невирішені справи.
Професія журналіст - найдавніша в світі, але донести одночасно до мільйонів людей результати репортерської та дикторської праці - добре слово, свіжі новини, аналіз подій - це вже справа техніки. А техніка - справа фахівців, які її обслуговують.
"Вперше я телевізор побачив в армії, - пригадує інженер ІІ категорії засобів радіо й телебачення Луганського обласного радіотелевізійного центру Володимир Андрійович Бєлінін, - мені тоді стало цікаво, як воно все це виходить, звідки береться?!" Звичайно, для молодого Володимира все це здавалося казкою. Після невеличкого рідного села на Воронежчині, служби на Балтійському флоті, здавався казковим Київ, куди він приїхав для навчання в політехнікумі зв'язку на відділенні "Телебачення і радіо".
Приїхав за порадою старшого брата Василя, який переконав Володю, що після серйозної практики на флоті (обслуговування радіорелейних станцій - апаратури, що забезпечувала зв'язок "землі" з кораблями) він має всі шанси легко скласти вступні іспити в технікум. Володимир Андрійович завдячує братові, бо саме так і сталося. І мати була дуже рада, хоча й не хотіла, щоб син їхав від неї. І батько був би радий, якби...
Народився Володя в тридцять восьмому, і було йому лише три роки, коли батько пішов на фронт. Пішов назавжди. Забрали воєнні й повоєнні лихоліття й трьох братів. Отож, після загибелі чоловіка й смерті синів, залишилися в матері дві надії - Василь і Володимир. І надії вдови виправдалися. Василь знайшов роботу в Києві і згодом забрав матір до себе. А Володя...
Приїжджав він у Луганськ на практику, а в 63-му році, після захисту диплома попросив, щоб його направили в Луганський телецентр. Спочатку працював електромеханіком на радіорелейній станції, яка здійснювала прийом і подачу телепрограм. У шістдесят сьомому почалася зміна застарілого обладнання "Стріла" на угорське "ГТТ". В цій копіткій роботі Володимир брав безпосередню участь.
Нове обладнання, що розширило можливості прийняття телевізійних програм, та дві проміжні станції Бєлінін монтував разом з колегами: Ізваріним Віктором Івановичем, Бабенком Миколою Трифоновичем, Костенком Володимиром Івановичем та іншими.
У перші роки Луганськ здавався Володимиру тихим, непоказним містом. Але поступово він розбудовувався, красивішав, в ньому з'явилося телебачення. З ентузіазмом монтували молоді спеціалісти телеапаратуру, настроювали і вводили до ладу лише власними силами.
- Наприклад, привезли угорську апаратуру, - згадує Володимир Андрійович,- приходить головний інженер: "Хлопці! Трактор приїхав!" (це контейнер з обладнанням) - розвантажували власноруч і розвозили по станціях.
Траплялися й "технічні неполадки". Коли монтували релейну лінію в Перевальську, так сталося, що робітники будівельно-монтажного управління по виготовленню спеціальних споруд виготували щогли із старого, прогнилого дерева. Коли їх підіймали для встановлення, одна з сорокаметрових щогл переломилася і впала... Довелося все робити спочатку.
В сімдесятих роках телебачення розвивалося дуже інтенсивно. Завдяки спорудженню радіорелейних ліній Луганськ та Старобільськ одержали можливість приймати програми Центрального і Українського телебачення (ЦТ, ЦТ-2, УТ) і радіопрограми (Р-1, Р-2, Р-3). Однак ще багато населених пунктів не було охоплено телебаченням. Для того, щоб жителі Лисичанська, Кремінної, Сватового, Троїцького, Біловодська змогли приєднатися до "клубу телеманів", Володимир Андрійович з колегами і встановлювали в цих містечках ретранслятори.
Згодом з'явилися комерційні теле- і радіокомпанії, отже - роботи вистачало.
Добрі стосунки склалися у "технарів" і з творчими працівниками: вони проводили цікаві зустрічі, спортивні змагання, вечори відпочинку з дикторами й журналістами, що зближувало, здружувало їх колективи, які служать, власне, одній важливій справі, збагачували тих і тих знаннями. Володимирові, наприклад, не раз доводилося виконувати й роль оператора телекамери.
Сьогодні Володимир Андрійович - щасливий сім'янин: має сина й доньку та трьох онуків. Дружина підтримує всі його починання, а планів на майбутнє - ой як багато! Працювати Бєлінін збирається ще довго, бо знає: його чекають нові й нові невирішені справи.