Частина 03
ЯК ЦЕ ПОЧИНАЛОСЬ...
Віктор Рожко, член Національної спілки журналістів України
Перші згадки про радіо на Луганщині датовано 1924 роком. Тоді найактивніші аматори, члени гуртків Друзів радіо - І.П.Раздорський, Л.Т.Афакіров, В.І.Анцупов на створені власноруч детекторні приймачі "ловили" передачі першої української радіостанції з Харкова, що передавала повідомлення тільки-но створеного Радіотелеграфного агентства України (РАТАУ) і музичні передачі.
А в грудні 1927 року, перекриваючи атмосферні шуми, в ефірі пролунали перші позивні і голос диктора повідомив: "Говорить Луганськ. Працює радіостанція на хвилі 850 метрів". Так почалося мовлення першої в нашім краї радіостанції імені 10-річчя Жовтня типу "Малий Комінтерн" потужністю 1,2 кВт в антені. Вона була розташована на 5 поверсі будинку по вулиці Шевченка, що належав Донецькому інституту народної освіти (ДІНО), більш відомого луганцям як "Будинок Васньова", і була оснащена передавачем ЛФМ виробництва Нижньогородської радіолабораторії та двома антенами висотою 60 і 21 метр. Це дозволяло вести передачу радіосигналу в радіусі до 100 кілометрів.
Будував і спочатку очолював станцію Іван Федорович Зосимов - висококваліфікований спеціаліст, який з невеличким штатом помічників, серед яких були Г.Пивоваров, В.Савалін, А.Макаровський, В.Карський (пізніше він працював директором Лутугинського заводу прокатних валків), забезпечував чотириденні передачі з 18 до 21 години.
Державні архіви зберегли лист радіоінспектора Луганського округу І.Єрчева до Всеукраїнського управління в справах радіомовлення при Наркомосвіти УРСР з проханням надати дозвіл на роботу станції, де повідомлялось про характер її роботи - винятково для культурно-освітніх цілей і складові програм: міжнародна і загальнодержавна інформація, події з життя округу, лекції і бесіди на різні теми та музичні передачі.
Передачі в Луганську транслювались до вул.Садової (нині К.Лібкнехта), сягали до теперішнього стадіону ім.Леніна; а на Театральній площі (де зараз Палац культури залізничників) був встановлений гучномовець, біля якого збирались десятки й сотні луганчан.
Треба мати на увазі, що радіомережа на той час була ще дуже обмеженою; радіофікація тільки розпочиналась. В 1927 році в Луганському окрузі було встановлено перші 35 комплектів радіоапаратури, в основному - громадського користування. В першому півріччі 1928 року в окрузі налічувалася вже 441 радіоустановка, з них 326 - безпосередньо в Луганську.
Першим п'ятирічним планом передбачалося з 1928 до 1933 року провести двопроводову лінію від радіо- до телефонної станції, де встановити розподільчий щиток для ретрансляції передач як на місто, так і на прилеглі села, а в самому Луганську провести 5 двопроводових магістралей загальною довжиною 30 кілометрів у напрямку основних житлових масивів.
Щороку планувалось встановлювати по 200-300 абонентських радіоточок. Тут доречно пригадати, що в середині 1927 року Раднарком України прийняв постанову "Про проведення радіофікації в УРСР", якою було передбачено навіть те, де й скільки встановлювати радіоточок: половину в райцентрах, 10 відсотків в районах скупчення нацменшин, 10 - в районах, де найкраще розвинута культосвітня робота, 15 - де зберуть з населення 50 відсотків вартості радіоприймачів (репродукторів) тощо.
Про характер передач того часу можна судити з публікації в пресі. Зокрема, "Луганская правда" в червні 1928 року повідомила, що радіотрансляційні установки, розміщені на паровозобудівному заводі імені Жовтневої революції та Алчевському металургійному заводі, транслюють іногородні радіостанції і повідомляють про місцеві події.
По місцевому радіо були поширені так звані "радіосніданки", консультації фахівців, лекції, зокрема, з міжнародної мови есперанто, тощо.
Ось як пригадує ті часи найстаріший працівник Луганського радіо і телебачення, який почав працювати на радіо в 1935 році і віддав улюбленій справі майже шістдесят років життя, Василь Іванович Раздорський.
"Виходили в ефір тоді з допомогою вугільного мікрофона. Попрацює він хвилин 7-10, потім - перерва, тому що мікрофон, що називається, "замикало". З нього в перерві струшували вугільний пилок і знову продовжували роботу.
Передавали новини, коротенькі бесіди на актуальні теми, а здебільшого - виступи учасників художньої самодіяльності. Організатором цих музичних програм був М.Кушлін, або, як ми його звали, - дядя Миша. Часто транслювали виступи дітей: вони читали вірші, співали пісні. Пізніше, коли дозволила технічна база, транслювали уривки з вистав оперного театру (був такий у Луганську). До мікрофона запрошували акторів театру юного глядача, а один з його талановитих акторів, а згодом і не менш талановитий режисер Петро Ісидорович Вєтров, деякий час працював на громадських засадах диктором радіо."
На цей період припадає і початок активної радіофікації сільських районів. У 1929 році було вирішено провести зразково-показову радіофікацію Станично-Луганського району з його 18 телефонізованими селищними Радами. Для цього передбачалось побудувати п'ятнадцятикілометрову двопроводову радіолінію і ще одну - семикілометрову - між селами Петровським і Нижньо-Теплим. Для колективного прослуховування радіопередач встановили 37 репродукторів і 60 телефонних трубок індивідуального користування для кожного телефонізованого селища.
Радіоприймальне устаткування було розміщено в сільбудах Станиці Луганської, Нижньо-Теплого, Новосвітлівки, в селі Чорнухине Алчевського району і ще планувалось в 29-30-х роках радіофікувати 10 селищних Рад Новосвітлівського, Петровського, Ровенецького, Сорокинського, Кам'янобродського і Краснолуцького районів.
Для поширення радіофікації пошукові роботи проводили місцеві інженери і радіоаматори. В грудні 1934 року Луганський міськвиконком повідомляв Комітетові радіомовлення і радіофікації Донецького облвиконкому про те, що інженер С.І.Мирмович розробив проект двостороннього закритого радіотелефонного зв'язку, який може використовуватись і з метою радіомовлення. Великим дефіцитом на той час були радіорепродуктори, тому здійснювались заходи щодо їх випуску на місцях.
В грудні 1935 року голова Луганської міськради Гудков в доповідній записці повідомляє Донецькому облвиконкому, що в радіочастині Ворошиловградського району здійснюються заходи щодо налагодження випуску репродукторів, конденсаторів і щиткових панелей для радіовузлів, а також наводяться дані, що в районі діють 3 потужних радіовузли, які обслуговують більш як 5300 радіоточок. На той час це були хороші показники.
В 1935 році Луганське радіо змінило адресу - для нього були переобладнані приміщення на вул. К.Маркса, 26. Там було розміщено радіостудію і приймально-передавальну радіостанцію. На той час, за спогадами ветеранів, припадають і перші виїзні за межі міста передачі. Однією з перших була здійснена трансляція концерту оркестру народних інструментів під керуванням С.Васильєва з Веселогорівського будинку відпочинку.
Радіо, як його називали, "газета без паперу і відстаней" було не тільки важливим інформаційним, але й виховним засобом і все більше набувало ідеологічного спрямування. Воно разом з пресою відігравало важливу роль у розвитку трудової ініціативи мас.
Одними з перших радіожурналісти Луганщини розповіли про почин паровозобудівників "П'ятирічку - за чотири роки!", про рекорди Олексія Стаханова і його послідовників в усіх галузях народного господарства. Радіо постійно інформувало про трудові досягнення гірників О.Молостова, А.Кравченка, Г.Гуриліної, металурга Ф.Голофєєва, сільських трудівників Н.Хащенко, Є.Кравцової, Ф.Перової та багатьох інших, про відрадні зміни в культурному житті, освіті тощо.
Досвід радійників області в цій справі здобув гідну оцінку. В січні 1936 року досвід Донецького радіокомітету (а тоді Луганщина входила до її складу), Голубовського (Кіровського) і Кадіївського (Стахановського) радіовузлів по пропаганді і розповсюдженню стахановського руху і організації обслуговування новаторів був узагальнений Всесоюзним комітетом радіофікації і радіомовлення при РНК СРСР, а їх керівники - Кантор, Сергєєва (Дубиніна), Куликов отримали премії - патефони, альбоми з платівками і адаптери.
Не викидаючи, як мовиться, слів із пісні, зазначимо, що радіо, як і преса, в той час активно таврували "ворогів народу", куркулів і всіх, кого тодішня система відлучала від права бути частиною народу.
Планомірнішим і цілеспрямованішим став розвиток радіомовлення і радіофікації після утворення влітку 1938 року на території Донецької двох областей - Ворошиловградської і Сталінської. Обласне керівництво приділяло чималу увагу розвиткові радіомовлення.
В грудні 1938 року обком партії, за поданням облвиконкому, розглянув питання "Про будівництво обласної радіостанції". В ньому, зокрема, відзначалось, що обласне радіомовлення, що ведеться через радіостанцію РВ-26 (м.Сталіно), не забезпечує потрібної якості громадсько-політичного і художнього радіомовлення, а також радіозв'язку з районами. Радіопередачі здійснювались на недостатньому технічному рівні. Обсяг обласного мовлення становив всього 50 хвилин на добу, що не відповідало потребам області. Зокрема, не велися літературне мовлення і передачі для дітей.
Виходячи з цього, бюро звернулося до ЦК КП(б)У з проханням дозволити спорудити в м.Ворошиловграді обласну радіостанцію і поставити питання перед Наркоматом зв'язку про включення будівництва станції в план 1939 року. Але пізніше її проектування було перенесено на рік 40-й, а потім у зв'язку з Вітчизняною війною так і не розпочато.
В грудні 1939 року за рішенням бюро обкому партії, крім створеної роком раніше редакції облрадіокомітету і місцевих редакцій в Алчевську, Кадіївці (Серго), Лисичанську, Красному Лучі, Старобільську, було утворено редакції останніх вістей в Олександрівському, Рубіжанському, Боково-Антрацитівському, Свердловському, Краснодонському і Попаснянському районах.
Керівництво області уважно стежило за роботою свого ідеологічного рупору - "одного з могутніх засобів пропаганди більшовизму".
У вже згадуваному грудні 1939 року бюро обкому КП(б)У увільнило з роботи голову обласного радіокомітету Ф.Тищенка і головного редактора Ф.Блінова. Першого - за "засорение аппарата радиокомитета чуждыми элементами и злоупотребление служебным положением" (до речі, зловживання це - оплата за відрядження в більшій кількості днів, ніж фактичне в ньому перебування); а головного редактора - "за допущение грубейших политических ошибок, что приводило к извращению текста и политического содержания передач".
Після цього рішення аппарат комітету, який не попрацював після створення навіть року, фактично було розігнано: він був "очищен от людей, не внушающих доверия". Тепер ми знаємо, що це означало для багатьох з них. А щодо так званих "политических ошибок", то навіть незначна обмовка розцінювалась тоді як навмисна політична помилка або й "диверсія".
Та життя тривало. На радіо приходили нові люди, які щиро прагнули зробити все можливе для поліпшення радіомовлення, що стало однією з ознак підвищення культурно-інформаційної освіченості жителів області.
Та всі їх наміри перекреслила всенародна біда, ім'я в якої коротке й зловісне - війна.
З перших днів Великої Вітчизняної значення радіо як найоперативнішого засобу інформації про події на фронтах у стократ зросло. А що вже говорити про його роль, коли йшлося про повідомлення штабів МППО про повітряні тривоги або іншу вкрай необхідну інформацію воєнного часу. Особливо підвищувалось значення колективного прослуховування радіопередач. Саме тому в січні 1942 року обласне керівництво приймає рішення "Про організацію в області аудиторій колективного радіослухання", в якому всі міськкоми, райкоми партії було зобов'язано організувати такі аудиторії при парткабінетах, клубах і хатах-читальнях, широко популяризувати серед населення їх роботу, організуючи систематичне слухання повідомлень Інформбюро та інших передач про події на фронтах, про патріотичне піднесення народу тощо.
З наближенням лінії фронту до Ворошиловграда місцева радіостанція, а також радіовузли в містах і районах були демонтовані. Більшість працівників радіо влилася до лав Червоної Армії. Головні українські радіостанції Києва і Харкова переміщуються в Саратов і Башкирію, де на їх базі були створені чотири українських центри радіомовлення: "Радянська Україна" (02.11.42), імені Тараса Шевченка (23.11.42) і похідні радіостанції "Дніпро" та "Партизанка", які відіграли чималу роль у мобілізації радянських людей на збройну боротьбу з ворогом і стали на той час живим голосом українського народу.
Роботу однієї з цих радіостанцій очолював наш земляк, уродженець м.Брянки, один з організаторів і керівників Республіканського радіокомітету Яків Тихонович Сірченко. Його ім'я займає гідне місце серед найвідоміших радіожурналістів і публіцистів того часу.
З перших днів після визволення міста Ворошиловграда, а згодом і всієї області від фашистських загарбників почалось відродження і відновлення всього зруйнованого господарства і в першу чергу засобів зв'язку і радіомовлення. Вже через три дні після вигнання фашистів з міста був утворений обласний радіокомітет, його очолив А.Калмиков, а 25 лютого 1943 року наказом по Ворошиловградському облуправлінню зв'язку була утворена дирекція обласної радіотрансляційної мережі, яку очолив А.Мацієвський.
Було поставлене завдання в найкоротший термін відродити зруйновані радіомережі і відновити радіотрансляцію в місті і області. Для цього були організовані спецбригади зв'язківців. В одній з таких бригад працював Іван Петрович Волокиткін, який саме в той час почав працювати монтером радіомереж.
"Все ми збирали, що називається, по крихтах, - пригадував пізніше Іван Петрович. - Все було зруйновано, доводилось і випрошувати матеріали в військових частинах, і відшукувати їх в зруйнованих будинках, заводських руїнах. Вручну розбирали купи битої цегли, каміння, бетону, завали на вулицях, потім копали ями під опори і встановлювали їх; підводили до вцілілих будинків проводку і встановлювали репродуктори - такі знайомі й дорогі до болю чорні паперові "тарілки". Працювали без вихідних.
Нас, молодих, багато чому навчили досвідчені монтери Петро Борисович Рєпка, Афанасій Михайлович Фастов. Ми, як мовиться, набиралися у них досвіду й працювали і в спеку, і в дощ, і в сніг. І залишилися вірними цій справі на все життя."
По п'ятдесят і більше років трудового життя віддали нелегкій, неспокійній радійній справі також В.М.Якушев, Є.Г.Курило, інженери А.Волков, Л.М.Вризьський та інші. Саме їх силами були відроджені всі зруйновані війною, а потім і значно розширені радіовузли і вся радіомережа.
З перших місяців після визволення було відновлене і власне Луганське міське радіо, передачі якого згодом транслювались і на прилеглі райони, а з січня 1945 року почало функціонувати і обласне мовлення. Про характер роботи радіо в той час можна судити з інформації за 1944 рік, що збереглася в обласному Державному архіві:
"Кожен день вранці передають огляд газети "Ворошиловградская правда", а ввечері - обласні останні вісті, громадсько-політичні передачі, лекції та інформації. Випуск обласних останніх вістей - щоденний; громадсько-політичних передач - 1-2 на тиждень, двічі - лекції штабу МППО, 1 раз - лекції Будинку санпросвіти.
В кожному випуску наводились дані про відродження народного господарства, про хід весняно-польових робіт, відбудову міського господарства, передавалась культурно-побутова інформація тощо.
22 травня, наприклад, були передані такі матеріали:
"Помста Ольги Ромашко" - про патріотку-колгоспницю, яка за власні кошти придбала зброю для підрозділу Радянської Армії; інформація про відбудову Кадіївського коксохімзаводу, про виконання п'ятимісячного плану вуглевидобутку гірниками обласного шахтоуправління, про нові методи розробки вугільних пластів на шахті № 1, про громадський огляд організації праці й виробництва, підготовку до збирання врожаю в Новоайдарському районі, про шкільні екзамени; лист землякам фронтовика Фоменка тощо."
Досить часто перед мікрофоном виступали стахановці, керівні працівники. Розширювалось і місцеве мовлення.В районах були організовані 7 радіоредакцій, в тому числі - в Старобільську, Сватовому, Ровеньках, Білолуцьку і Краснодоні. А в грудні 1944 року в районах області вже працювало 12 редакцій радіомовлення.
Разом з тим якість матеріалів, що готувались і виходили в ефір, була часто незадовільною через відсутність підготовлених і освічених працівників. Недоукомплектованими були й місцеві редакції, і обласний радіокомітет. Передачі велись з непристосованого приміщення на обладнанні, що часто-густо виходило з ладу.
В червні 1944 року обласне керівництво звернулося до голови Всесоюзного радіокомітету О.Пузіна з наполегливим проханням щодо найтерміновішого проектування радіостудії в м.Ворошиловграді й виділення необхідного для неї обладнання. Згодом такий проект було створено і обладнання отримано. На посаду голови обласного радіокомітету було підібрано і затверджено людину з необхідними організаторськими здібностями і достатнім журналістським досвідом М.І.Курінного, який очолював комітет довше за всіх своїх попередників - аж до 1954 року. В характеристиці М.І.Курінного, затвердженій бюро обкому партії в липні 1945 року, зокрема, сказано:
"Курінний М.І., 1913 р.н., українець, освіта н/вища - 2 курси інженерно-економічного інституту і курси журналістики в 1936 році. Член ВКП(б) з 1930 року. На газетній роботі з 1936 року, з 1939 - редактор Попаснянської районної газети. З березня 1944 року працює головою Ворошиловградського радіокомітету.
В березні 1944 року комітет ще не був укомплектований кадрами. Всього по області працювало 6 редакцій місцевого радіомовлення, 54 радіовузли, 2316 радіоточок. Передачі проводились 2-3 рази на тиждень. Радіокомітет ще не мав обладнаної студії.
За час роботи М.І.Курінного в області додатково створено 15 редакцій місцевого мовлення. Зважаючи на відсутність в обласному центрі радіостанції, комітет з січня 1945 року виходив в ефір за допомогою радіостанції в м.Сталіно. Було організовано і повністю обладнано 2 студії - мовну і концертну, встановлено 107 радіопунктів колективного користування, 40500 радіоточок, 81 радіовузол, організовано щоденні передачі для всієї області."
Таким чином радіомовлення Луганщини все більше стає справді обласним. Однією з перших виїзних передач був репортаж про відкриття у Краснодоні в 1944 році музею "Молода гвардія", а в серпні 1945 року відбулася перша повоєнна позастудійна трансляція великого концерту.
В 1949 році вперше здійснене пряме включення Луганського радіо в програму головної радіостанції Радянського Союзу. До учасників жовтневих свят на Красній площі і в усій країні звернулась мати Героя Радянського Союзу О.Кошового - Олена Миколаївна.
Вже на початку 1946 року на Луганщині діяло 47 радіовузлів, обладнаних всехвильовими радіоприймачами, а в області налічувалось 42,5 тисячі радіоточок, з яких 5,5 тисячі діяли в селах. І кількість їх зростала з кожним роком. На початку п'ятдесятих років у користуванні населення вже було більш як 100 тисяч радіоточок і майже 18 тисяч радіоприймачів, в тому числі більш як 15 тисяч радіоточок і 2 тисячі приймачів - в селах. Та разом з цим в 552 селах з 1336 не було жодної радіоточки чи приймача.
Поступово урізноманітнюється місцеве мовлення і за жанрами, і за темами.
Кістяк творчого колективу редакцій становили журналісти, більшість з яких прийшла на радіо з вогненних доріг війни - О.О.Черепахін, А.М.Пащенко, М.С.Попов, Д.О.Пономарьов, Р.Н.Шапіро, вже згадуваний В.І.Раздорський; диктори Л.О.Вербовська (Компанієць), Л.Ф.Капелевич та інші.
До речі, Олександр Олексійович Черепахін першим з радіожурналістів в 1962 році був нагороджений медаллю "За трудову доблесть" саме за активну роботу на обласному радіо.
Він пригадує:
"Очолював тоді обласний комітет Микола Іванович Курінний - людина уважна, чуйна до людей, сам навчався заочно у вузі і навчав інших, перш за все сумлінному ставленню до справи. Через кілька років, вже з дипломом вченого агронома, його призначили директором радгоспу ім.Челюскінців Лутугинського району, а в обласний радіокомітет у 1954 році прийшла молода, енергійна Нінель Антонівна Приходько - випускниця Луганського педінституту, яка до цього працювала кореспондентом "Луганской правды" .
З приходом Нінель Антонівни творче життя в колективі ще більш активізувалося. Щоденно стали виходити в ефір "Останні вісті" - найоперативніші новини з життя міст і сіл області, колективів шахт, заводів, будов, сільгосппідприємств, новини культурного життя. Особлива увага приділялась безпосередній участі в передачах учасників змагання. Майже кожен день звучали голоси сподвижника О.Стаханова П.Синяговського з Кадіївки, знаменитої трактористки Ф.Перової з Нового Айдару, М.Мамая - краснодонського гірника, який започаткував масовий рух за щозмінне перевиконання норм виробітку, і багатьох, багатьох інших.
Безумовно, нелегко було забезпечувати передачі голосами учасників тих чи інших подій. Техніка - примітивна. Пригадую, одержали ми з Києва перший магнітофон для виїздів, щоб записувати на місцях голоси учасників подій. За формою і обсягом він був більший акордеона і важив до двох пудів. Їздив з нами і з цією "бандурою", як ми його жартома називали, В.І.Раздорський. Зате привозили живі голоси тих, хто множив славу області і всього Донецького краю."
Згадувані магнітофони в переважній більшості були малопродуктивними і "примхливими" в роботі. І от ентузіасти Луганського радіо В.Раздорський і Л.Капелевич реконструювали свою "бандуру" так, що за рахунок збільшення діаметру дисків і відстані між осями барабанів час звучання одного диску було збільшено з 12 до 35 хвилин. Цей винахід рекомендовано Комітетом з радіофікації і радіомовлення при РМ СРСР до поширення в усіх комітетах Союзу. А винахідники отримали... подяку ("На допомогу працівникам місцевого радіомовлення", М. Травень 1949р . с.52-53).
В середині 1953 року була здійснена реорганізація управління справами радіомовлення і радіофікації. Згідно з Постановою Ради міністрів УРСР від 17 квітня того року облвиконком Ворошиловградської обласної Ради депутатів трудящих 10 червня 1953 року затвердив структуру і штати управління культури, якому надалі підлягали всі відділи культосвітніх закладів: театр, філармонія, кінофікація, комітет радіоінформації і радіофікації та управління поліграфічної промисловості, видавництв і книжкової торгівлі. Відділ радіоінформації цього управління був затверджений у такому складі: зав.відділом, відповідальний редактор "Останніх вістей", відповідальний редактор громадсько-політичних передач, завідуючий бюро інформації, об'яв і кореспондентської мережі, два технічних працівники. Диктори входили до штату радіовузла Мінзв'язку. Тоді ж було утворено й редакції місцевого радіомовлення у містах Ворошиловську (Алчевськ), Кадіївці (Стаханов), Лисичанську і Старобільському районі.
В 1954 році відділ радіоінформації було перетворено в редакцію радіоінформації обласного управління культури, яка проіснувала до 1957 року, після чого було утворено комітет по радіомовленю і телебаченнню при виконкомі обласної Ради депутатів трудящих, який майже до початку 70-х років мав таку структуру: керівництво, редакції "Останніх вістей", громадсько-політичних передач, передач для молоді, художнього мовлення. З травня 1958 року до складу комітету увійшли студія телебачення, а технічні служби підпорядковувались управлінню зв'язку. В такому вигляді комітет проіснував до липня 1971 року.
Про те, як працювали радійці області, красномовно розповідає репортаж, надрукований в "Луганской правде" 7 травня 1958 року.
"...Ми зайшли до студії радіокомітету саме в той момент, коли добре відомі луганським радіослухачам диктори Лідія Олексіївна Вербовська і Леонід Федорович Капелевич почали передачу. В тисячах репродукторів в цей момент пролунали знайомі слова:
- Увага, говорить Луганськ! Передаємо огляд обласних газет...
Ще листоноші не встигли рознести передплатникам свіжі газети, а радіо вже коротко повідомило їх зміст, головні новини. ...Щоденна передача "Останніх вістей" знайомить слухачів з трудовими досягненнями гірників і металургів, текстильників і верстатобудівників, хіміків і транспортників, розповідає про новини науки і техніки, про культурне життя області.
...Цього дня в студію було запрошено Івана Григоровича Нечая. Його добре знають не тільки на тепловозобудівному заводі ім.Жовтневої революції як кращого стругальника, але й далеко за його межами... Того дня радіослухачі почули, що товариш Нечай без відриву від виробництва закінчив десять класів вечірньої школи і навчатиметься далі. Все це дозволяє йому значно перевищувати норми, виконувати взяті зобов'язання, як це і личить комуністові.
А коли йшли студійні передачі, радіокореспондент Віктор Савченко і технік-оператор Геннадій Ковальов піднялись на самісінький верх незавершеної багатоповерхової будови. Тут вони розшукали кращого бригадира комплексної бригади мулярів будуправління № 5 тресту "Луганськпромжитлобуд" Григорія Трубу і записали на плівку його розповідь для радіорепортажу "На будівлі". Тепер голос передового бригадира почують сотні тисяч радіослухачів області.
Нещодавно виступали перед мікрофоном відомий прокатник заводу імені Жовтневої революції Михайло Крупко, знатний вибійник Микола Мамай, вибійник Федір Лисицин і багато інших. Тільки минулого року таких виступів було більше шестисот.
Великою популярністю користується радіожурнал "Луганський щотижневик", що виходить в ефір кожної суботи. Передачі Луганського радіо знаходять гарячий відгук у слухачів, в редакцію надходить багато листів. Торік їх отримано більш як п'ять з половиною тисяч. Радіослухачі надсилають свої відгуки на передачі, розповідають про визначні події, про те, що їм сподобалось, вносять пропозиції.
Саме враховуючи бажання слухачів, Луганське радіо започаткувало літературно-драматичні й художні передачі. З зацікавленістю, наприклад, слухають радіожурнал "Відпочивайте разом з нами", передачі "Ваші улюблені пісні", "Луганські театри перед мікрофоном"...
...Початок п'ятдесятих років став періодом бурхливого розвитку телебачення. Першою на Україні стала до ладу Київська республіканська телестудія (листопад 1951 р.), пізніше - Харківська (лютий 1955 р.), Донецька (серпень 1956 р.), Одеська (жовтень 1956 р.), Львівська (грудень 1957 р.).
Наприкінці 1956 року було розпочато зведення студійно-апаратного комплексу і телевежі Луганської телевізійної студії.
Згадує Віктор Сергійович Агєєв, тодішній головний інженер управління Міністерства зв'язку України в Луганській області:
"Нашу Луганську телестудію можна вважати ініціативною будовою. Справа в тому, що за планами республіканських органів, її намічалося зводити значно пізніше, тому ні лімітів, ні коштів на це не було передбачено. За ініціативою обласного керівництва, і перш за все голови облвиконкому Пилипа Нестеровича Решетняка, нам було доручено розробити і погодити проект телестудії, а потім і виступити замовником її спорудження. За основу було взято проект Магнітогорської телестудії. Його значно переробили і поліпшили, і з ним я поїхав до Києва. Міністерські чиновники, а точніше, тоді співпрацівник Мінзв'язку СРСР по Україні, спочатку не хотіли його затверджувати, а коли головний зв'язківець республіки М.К.Кириченко в не дуже чемних висловах зауважив їм, що луганчани ж "наших грошей не просять", вони врешті погодились.
Грошей ми й справді не просили. Вишукували їх самі. В місті їх не було: одночасно зводилось багато об'єктів. Назустріч нам пішли в Міністерстві вугільної промисловості України. Заступник міністра - наш земляк Анатолій Анатолійович Захаров багато зробив для того, щоб знайти більше півмільйона карбованців. І будівництво розпочалось.
Десь у третьому кварталі 1956 року було здійснено нульовий цикл. Загальнобудівельні роботи вело будуправління № 2 тресту "Луганськпромжитлобуд" (нач.М.Ф.Ковалюх). Директором будівництва було призначено А.І.Файнермана, який мав досвід і зв'язківця і будівельника. Матеріали для фундаменту заготовляли за методом народної будови - зв'язківці, працівники інших підприємств постачали його з кар'єрів області. А щоб вежа стояла надійніше, вже самі будівельники поліпшили проект: замість чотириметрового заглиблення фундаментів під "лапи" зробили його п'ятиметровим.
В процесі будівництва треба було вирішувати чимало питань, пов'язаних як із спеціальним обладнанням, так і зведенням самої вежі. За це взялися спеціалісти Донецького, Комунарського (Алчевського) управлінь "Стальконструкція"; частину секцій виготовили в Дніпропетровську.
А щодо апаратно-студійного та іншого спецобладнання, то його нам постачили з Ленінграда, а передавачі - з Москви. Знов-таки завдяки особистим контактам з керівниками цих підприємств: ленінградцям в рахунок оплати відправили два ешелони вугілля, а в Москві - директор, що виявився нашим земляком, у вигляді презенту зажадав мати фотоальбом про рідну йому Луганщину (книг таких тоді ще не видавали).
Разом зі мною всі дипломатичні й не дуже дипломатичні переговори в різних інстанціях вела Клавдія Олександрівна Алентьєва - енергійна, ділова жінка, заступник голови облвиконкому, як тепер кажуть, у гуманітарних питаннях. З Ленінграда, Києва, Риги та інших міст прибули спеціалісти по налагодженню і експлуатації нового для нас обладнання і устаткування.
А вже коли технічні спроби у нас ішли повним ходом, з Києва зателефонував заступник міністра зв'язку І.А.Саванчук і "обрадував", що нам на 1959 рік виділять ліміти на обладнання. Спізнились! Воно вже у нас було і працювало"
Студійне обладнання змонтував і ввів у дію колектив ентузіастів-однодумців: інженери В.С.Остапенко і Е.І.Гуткін, електромеханіки Є.О.Єпіфанцев, І.Ф.Галкіна, А.Т.Єщенко, М.П.Парахін та інші. Чітку подачу сигналу на двохсотметрову телевежу забезпечили експлуатаційники телецентру: перший директор Л.М.Мрозовський, С.П.Діденко, С.О.Гладушина, А.І.Поповченко, Н.Г.Карпова та інші.
Нечисленним за складом, але дуже працелюбним і згуртованим був кістяк творчо-постановчого колективу Луганської телестудії: директор М.І.Жданов, відповідальний редактор Г.С.Довнар, режисери В.В.Яворський і В.І.Ващаєв, оператор телекамери Л.Г.Гончаров, звукорежисер О.В.Воронін, художник В.П.Коваленко, столяр-постановник І.П.Воловик, монтажниця кіноплівки О.І.Степура.
Часто запитують, чому саме тут, у центрі, було споруджено телевежу? Спочатку планувалось її, як і весь комплекс, поставити на горі, в Кам'яному Броді, але близькість тодішнього аеропорту не дозволила внести цю точку в проект. Відкинута була й інша пропозиція - розташувати телецентр у районі Гострої Могили (до речі, це найвища в місті географічна точка), але місцеве керівництво зупинилось саме на сквері ім. 30-річчя ВЛКСМ.
Як тоді жартували: і престижно - найвища споруда в центрі міста, і "громовідвід" для керівництва добрий.
Своєрідно відзначили завершення зведення вежі монтажники. Вони змайстрували зі старого комбінезону опудало і скинули його з найвищої точки, чим створили справжній переполох серед мешканців, які стали свідками його падіння й здалеку прийняли те опудало за людину.
І от настало 2 липня 1958 року - день народження Луганської телестудії. А як це відбувалось - хай розповідає преса тих часів і ветерани телебачення, учасники і свідки тих подій.
А в грудні 1927 року, перекриваючи атмосферні шуми, в ефірі пролунали перші позивні і голос диктора повідомив: "Говорить Луганськ. Працює радіостанція на хвилі 850 метрів". Так почалося мовлення першої в нашім краї радіостанції імені 10-річчя Жовтня типу "Малий Комінтерн" потужністю 1,2 кВт в антені. Вона була розташована на 5 поверсі будинку по вулиці Шевченка, що належав Донецькому інституту народної освіти (ДІНО), більш відомого луганцям як "Будинок Васньова", і була оснащена передавачем ЛФМ виробництва Нижньогородської радіолабораторії та двома антенами висотою 60 і 21 метр. Це дозволяло вести передачу радіосигналу в радіусі до 100 кілометрів.
Будував і спочатку очолював станцію Іван Федорович Зосимов - висококваліфікований спеціаліст, який з невеличким штатом помічників, серед яких були Г.Пивоваров, В.Савалін, А.Макаровський, В.Карський (пізніше він працював директором Лутугинського заводу прокатних валків), забезпечував чотириденні передачі з 18 до 21 години.
Державні архіви зберегли лист радіоінспектора Луганського округу І.Єрчева до Всеукраїнського управління в справах радіомовлення при Наркомосвіти УРСР з проханням надати дозвіл на роботу станції, де повідомлялось про характер її роботи - винятково для культурно-освітніх цілей і складові програм: міжнародна і загальнодержавна інформація, події з життя округу, лекції і бесіди на різні теми та музичні передачі.
Передачі в Луганську транслювались до вул.Садової (нині К.Лібкнехта), сягали до теперішнього стадіону ім.Леніна; а на Театральній площі (де зараз Палац культури залізничників) був встановлений гучномовець, біля якого збирались десятки й сотні луганчан.
Треба мати на увазі, що радіомережа на той час була ще дуже обмеженою; радіофікація тільки розпочиналась. В 1927 році в Луганському окрузі було встановлено перші 35 комплектів радіоапаратури, в основному - громадського користування. В першому півріччі 1928 року в окрузі налічувалася вже 441 радіоустановка, з них 326 - безпосередньо в Луганську.
Першим п'ятирічним планом передбачалося з 1928 до 1933 року провести двопроводову лінію від радіо- до телефонної станції, де встановити розподільчий щиток для ретрансляції передач як на місто, так і на прилеглі села, а в самому Луганську провести 5 двопроводових магістралей загальною довжиною 30 кілометрів у напрямку основних житлових масивів.
Щороку планувалось встановлювати по 200-300 абонентських радіоточок. Тут доречно пригадати, що в середині 1927 року Раднарком України прийняв постанову "Про проведення радіофікації в УРСР", якою було передбачено навіть те, де й скільки встановлювати радіоточок: половину в райцентрах, 10 відсотків в районах скупчення нацменшин, 10 - в районах, де найкраще розвинута культосвітня робота, 15 - де зберуть з населення 50 відсотків вартості радіоприймачів (репродукторів) тощо.
Про характер передач того часу можна судити з публікації в пресі. Зокрема, "Луганская правда" в червні 1928 року повідомила, що радіотрансляційні установки, розміщені на паровозобудівному заводі імені Жовтневої революції та Алчевському металургійному заводі, транслюють іногородні радіостанції і повідомляють про місцеві події.
По місцевому радіо були поширені так звані "радіосніданки", консультації фахівців, лекції, зокрема, з міжнародної мови есперанто, тощо.
Ось як пригадує ті часи найстаріший працівник Луганського радіо і телебачення, який почав працювати на радіо в 1935 році і віддав улюбленій справі майже шістдесят років життя, Василь Іванович Раздорський.
"Виходили в ефір тоді з допомогою вугільного мікрофона. Попрацює він хвилин 7-10, потім - перерва, тому що мікрофон, що називається, "замикало". З нього в перерві струшували вугільний пилок і знову продовжували роботу.
Передавали новини, коротенькі бесіди на актуальні теми, а здебільшого - виступи учасників художньої самодіяльності. Організатором цих музичних програм був М.Кушлін, або, як ми його звали, - дядя Миша. Часто транслювали виступи дітей: вони читали вірші, співали пісні. Пізніше, коли дозволила технічна база, транслювали уривки з вистав оперного театру (був такий у Луганську). До мікрофона запрошували акторів театру юного глядача, а один з його талановитих акторів, а згодом і не менш талановитий режисер Петро Ісидорович Вєтров, деякий час працював на громадських засадах диктором радіо."
На цей період припадає і початок активної радіофікації сільських районів. У 1929 році було вирішено провести зразково-показову радіофікацію Станично-Луганського району з його 18 телефонізованими селищними Радами. Для цього передбачалось побудувати п'ятнадцятикілометрову двопроводову радіолінію і ще одну - семикілометрову - між селами Петровським і Нижньо-Теплим. Для колективного прослуховування радіопередач встановили 37 репродукторів і 60 телефонних трубок індивідуального користування для кожного телефонізованого селища.
Радіоприймальне устаткування було розміщено в сільбудах Станиці Луганської, Нижньо-Теплого, Новосвітлівки, в селі Чорнухине Алчевського району і ще планувалось в 29-30-х роках радіофікувати 10 селищних Рад Новосвітлівського, Петровського, Ровенецького, Сорокинського, Кам'янобродського і Краснолуцького районів.
Для поширення радіофікації пошукові роботи проводили місцеві інженери і радіоаматори. В грудні 1934 року Луганський міськвиконком повідомляв Комітетові радіомовлення і радіофікації Донецького облвиконкому про те, що інженер С.І.Мирмович розробив проект двостороннього закритого радіотелефонного зв'язку, який може використовуватись і з метою радіомовлення. Великим дефіцитом на той час були радіорепродуктори, тому здійснювались заходи щодо їх випуску на місцях.
В грудні 1935 року голова Луганської міськради Гудков в доповідній записці повідомляє Донецькому облвиконкому, що в радіочастині Ворошиловградського району здійснюються заходи щодо налагодження випуску репродукторів, конденсаторів і щиткових панелей для радіовузлів, а також наводяться дані, що в районі діють 3 потужних радіовузли, які обслуговують більш як 5300 радіоточок. На той час це були хороші показники.
В 1935 році Луганське радіо змінило адресу - для нього були переобладнані приміщення на вул. К.Маркса, 26. Там було розміщено радіостудію і приймально-передавальну радіостанцію. На той час, за спогадами ветеранів, припадають і перші виїзні за межі міста передачі. Однією з перших була здійснена трансляція концерту оркестру народних інструментів під керуванням С.Васильєва з Веселогорівського будинку відпочинку.
Радіо, як його називали, "газета без паперу і відстаней" було не тільки важливим інформаційним, але й виховним засобом і все більше набувало ідеологічного спрямування. Воно разом з пресою відігравало важливу роль у розвитку трудової ініціативи мас.
Одними з перших радіожурналісти Луганщини розповіли про почин паровозобудівників "П'ятирічку - за чотири роки!", про рекорди Олексія Стаханова і його послідовників в усіх галузях народного господарства. Радіо постійно інформувало про трудові досягнення гірників О.Молостова, А.Кравченка, Г.Гуриліної, металурга Ф.Голофєєва, сільських трудівників Н.Хащенко, Є.Кравцової, Ф.Перової та багатьох інших, про відрадні зміни в культурному житті, освіті тощо.
Досвід радійників області в цій справі здобув гідну оцінку. В січні 1936 року досвід Донецького радіокомітету (а тоді Луганщина входила до її складу), Голубовського (Кіровського) і Кадіївського (Стахановського) радіовузлів по пропаганді і розповсюдженню стахановського руху і організації обслуговування новаторів був узагальнений Всесоюзним комітетом радіофікації і радіомовлення при РНК СРСР, а їх керівники - Кантор, Сергєєва (Дубиніна), Куликов отримали премії - патефони, альбоми з платівками і адаптери.
Не викидаючи, як мовиться, слів із пісні, зазначимо, що радіо, як і преса, в той час активно таврували "ворогів народу", куркулів і всіх, кого тодішня система відлучала від права бути частиною народу.
Планомірнішим і цілеспрямованішим став розвиток радіомовлення і радіофікації після утворення влітку 1938 року на території Донецької двох областей - Ворошиловградської і Сталінської. Обласне керівництво приділяло чималу увагу розвиткові радіомовлення.
В грудні 1938 року обком партії, за поданням облвиконкому, розглянув питання "Про будівництво обласної радіостанції". В ньому, зокрема, відзначалось, що обласне радіомовлення, що ведеться через радіостанцію РВ-26 (м.Сталіно), не забезпечує потрібної якості громадсько-політичного і художнього радіомовлення, а також радіозв'язку з районами. Радіопередачі здійснювались на недостатньому технічному рівні. Обсяг обласного мовлення становив всього 50 хвилин на добу, що не відповідало потребам області. Зокрема, не велися літературне мовлення і передачі для дітей.
Виходячи з цього, бюро звернулося до ЦК КП(б)У з проханням дозволити спорудити в м.Ворошиловграді обласну радіостанцію і поставити питання перед Наркоматом зв'язку про включення будівництва станції в план 1939 року. Але пізніше її проектування було перенесено на рік 40-й, а потім у зв'язку з Вітчизняною війною так і не розпочато.
В грудні 1939 року за рішенням бюро обкому партії, крім створеної роком раніше редакції облрадіокомітету і місцевих редакцій в Алчевську, Кадіївці (Серго), Лисичанську, Красному Лучі, Старобільську, було утворено редакції останніх вістей в Олександрівському, Рубіжанському, Боково-Антрацитівському, Свердловському, Краснодонському і Попаснянському районах.
Керівництво області уважно стежило за роботою свого ідеологічного рупору - "одного з могутніх засобів пропаганди більшовизму".
У вже згадуваному грудні 1939 року бюро обкому КП(б)У увільнило з роботи голову обласного радіокомітету Ф.Тищенка і головного редактора Ф.Блінова. Першого - за "засорение аппарата радиокомитета чуждыми элементами и злоупотребление служебным положением" (до речі, зловживання це - оплата за відрядження в більшій кількості днів, ніж фактичне в ньому перебування); а головного редактора - "за допущение грубейших политических ошибок, что приводило к извращению текста и политического содержания передач".
Після цього рішення аппарат комітету, який не попрацював після створення навіть року, фактично було розігнано: він був "очищен от людей, не внушающих доверия". Тепер ми знаємо, що це означало для багатьох з них. А щодо так званих "политических ошибок", то навіть незначна обмовка розцінювалась тоді як навмисна політична помилка або й "диверсія".
Та життя тривало. На радіо приходили нові люди, які щиро прагнули зробити все можливе для поліпшення радіомовлення, що стало однією з ознак підвищення культурно-інформаційної освіченості жителів області.
Та всі їх наміри перекреслила всенародна біда, ім'я в якої коротке й зловісне - війна.
З перших днів Великої Вітчизняної значення радіо як найоперативнішого засобу інформації про події на фронтах у стократ зросло. А що вже говорити про його роль, коли йшлося про повідомлення штабів МППО про повітряні тривоги або іншу вкрай необхідну інформацію воєнного часу. Особливо підвищувалось значення колективного прослуховування радіопередач. Саме тому в січні 1942 року обласне керівництво приймає рішення "Про організацію в області аудиторій колективного радіослухання", в якому всі міськкоми, райкоми партії було зобов'язано організувати такі аудиторії при парткабінетах, клубах і хатах-читальнях, широко популяризувати серед населення їх роботу, організуючи систематичне слухання повідомлень Інформбюро та інших передач про події на фронтах, про патріотичне піднесення народу тощо.
З наближенням лінії фронту до Ворошиловграда місцева радіостанція, а також радіовузли в містах і районах були демонтовані. Більшість працівників радіо влилася до лав Червоної Армії. Головні українські радіостанції Києва і Харкова переміщуються в Саратов і Башкирію, де на їх базі були створені чотири українських центри радіомовлення: "Радянська Україна" (02.11.42), імені Тараса Шевченка (23.11.42) і похідні радіостанції "Дніпро" та "Партизанка", які відіграли чималу роль у мобілізації радянських людей на збройну боротьбу з ворогом і стали на той час живим голосом українського народу.
Роботу однієї з цих радіостанцій очолював наш земляк, уродженець м.Брянки, один з організаторів і керівників Республіканського радіокомітету Яків Тихонович Сірченко. Його ім'я займає гідне місце серед найвідоміших радіожурналістів і публіцистів того часу.
З перших днів після визволення міста Ворошиловграда, а згодом і всієї області від фашистських загарбників почалось відродження і відновлення всього зруйнованого господарства і в першу чергу засобів зв'язку і радіомовлення. Вже через три дні після вигнання фашистів з міста був утворений обласний радіокомітет, його очолив А.Калмиков, а 25 лютого 1943 року наказом по Ворошиловградському облуправлінню зв'язку була утворена дирекція обласної радіотрансляційної мережі, яку очолив А.Мацієвський.
Було поставлене завдання в найкоротший термін відродити зруйновані радіомережі і відновити радіотрансляцію в місті і області. Для цього були організовані спецбригади зв'язківців. В одній з таких бригад працював Іван Петрович Волокиткін, який саме в той час почав працювати монтером радіомереж.
"Все ми збирали, що називається, по крихтах, - пригадував пізніше Іван Петрович. - Все було зруйновано, доводилось і випрошувати матеріали в військових частинах, і відшукувати їх в зруйнованих будинках, заводських руїнах. Вручну розбирали купи битої цегли, каміння, бетону, завали на вулицях, потім копали ями під опори і встановлювали їх; підводили до вцілілих будинків проводку і встановлювали репродуктори - такі знайомі й дорогі до болю чорні паперові "тарілки". Працювали без вихідних.
Нас, молодих, багато чому навчили досвідчені монтери Петро Борисович Рєпка, Афанасій Михайлович Фастов. Ми, як мовиться, набиралися у них досвіду й працювали і в спеку, і в дощ, і в сніг. І залишилися вірними цій справі на все життя."
По п'ятдесят і більше років трудового життя віддали нелегкій, неспокійній радійній справі також В.М.Якушев, Є.Г.Курило, інженери А.Волков, Л.М.Вризьський та інші. Саме їх силами були відроджені всі зруйновані війною, а потім і значно розширені радіовузли і вся радіомережа.
З перших місяців після визволення було відновлене і власне Луганське міське радіо, передачі якого згодом транслювались і на прилеглі райони, а з січня 1945 року почало функціонувати і обласне мовлення. Про характер роботи радіо в той час можна судити з інформації за 1944 рік, що збереглася в обласному Державному архіві:
"Кожен день вранці передають огляд газети "Ворошиловградская правда", а ввечері - обласні останні вісті, громадсько-політичні передачі, лекції та інформації. Випуск обласних останніх вістей - щоденний; громадсько-політичних передач - 1-2 на тиждень, двічі - лекції штабу МППО, 1 раз - лекції Будинку санпросвіти.
В кожному випуску наводились дані про відродження народного господарства, про хід весняно-польових робіт, відбудову міського господарства, передавалась культурно-побутова інформація тощо.
22 травня, наприклад, були передані такі матеріали:
"Помста Ольги Ромашко" - про патріотку-колгоспницю, яка за власні кошти придбала зброю для підрозділу Радянської Армії; інформація про відбудову Кадіївського коксохімзаводу, про виконання п'ятимісячного плану вуглевидобутку гірниками обласного шахтоуправління, про нові методи розробки вугільних пластів на шахті № 1, про громадський огляд організації праці й виробництва, підготовку до збирання врожаю в Новоайдарському районі, про шкільні екзамени; лист землякам фронтовика Фоменка тощо."
Досить часто перед мікрофоном виступали стахановці, керівні працівники. Розширювалось і місцеве мовлення.В районах були організовані 7 радіоредакцій, в тому числі - в Старобільську, Сватовому, Ровеньках, Білолуцьку і Краснодоні. А в грудні 1944 року в районах області вже працювало 12 редакцій радіомовлення.
Разом з тим якість матеріалів, що готувались і виходили в ефір, була часто незадовільною через відсутність підготовлених і освічених працівників. Недоукомплектованими були й місцеві редакції, і обласний радіокомітет. Передачі велись з непристосованого приміщення на обладнанні, що часто-густо виходило з ладу.
В червні 1944 року обласне керівництво звернулося до голови Всесоюзного радіокомітету О.Пузіна з наполегливим проханням щодо найтерміновішого проектування радіостудії в м.Ворошиловграді й виділення необхідного для неї обладнання. Згодом такий проект було створено і обладнання отримано. На посаду голови обласного радіокомітету було підібрано і затверджено людину з необхідними організаторськими здібностями і достатнім журналістським досвідом М.І.Курінного, який очолював комітет довше за всіх своїх попередників - аж до 1954 року. В характеристиці М.І.Курінного, затвердженій бюро обкому партії в липні 1945 року, зокрема, сказано:
"Курінний М.І., 1913 р.н., українець, освіта н/вища - 2 курси інженерно-економічного інституту і курси журналістики в 1936 році. Член ВКП(б) з 1930 року. На газетній роботі з 1936 року, з 1939 - редактор Попаснянської районної газети. З березня 1944 року працює головою Ворошиловградського радіокомітету.
В березні 1944 року комітет ще не був укомплектований кадрами. Всього по області працювало 6 редакцій місцевого радіомовлення, 54 радіовузли, 2316 радіоточок. Передачі проводились 2-3 рази на тиждень. Радіокомітет ще не мав обладнаної студії.
За час роботи М.І.Курінного в області додатково створено 15 редакцій місцевого мовлення. Зважаючи на відсутність в обласному центрі радіостанції, комітет з січня 1945 року виходив в ефір за допомогою радіостанції в м.Сталіно. Було організовано і повністю обладнано 2 студії - мовну і концертну, встановлено 107 радіопунктів колективного користування, 40500 радіоточок, 81 радіовузол, організовано щоденні передачі для всієї області."
Таким чином радіомовлення Луганщини все більше стає справді обласним. Однією з перших виїзних передач був репортаж про відкриття у Краснодоні в 1944 році музею "Молода гвардія", а в серпні 1945 року відбулася перша повоєнна позастудійна трансляція великого концерту.
В 1949 році вперше здійснене пряме включення Луганського радіо в програму головної радіостанції Радянського Союзу. До учасників жовтневих свят на Красній площі і в усій країні звернулась мати Героя Радянського Союзу О.Кошового - Олена Миколаївна.
Вже на початку 1946 року на Луганщині діяло 47 радіовузлів, обладнаних всехвильовими радіоприймачами, а в області налічувалось 42,5 тисячі радіоточок, з яких 5,5 тисячі діяли в селах. І кількість їх зростала з кожним роком. На початку п'ятдесятих років у користуванні населення вже було більш як 100 тисяч радіоточок і майже 18 тисяч радіоприймачів, в тому числі більш як 15 тисяч радіоточок і 2 тисячі приймачів - в селах. Та разом з цим в 552 селах з 1336 не було жодної радіоточки чи приймача.
Поступово урізноманітнюється місцеве мовлення і за жанрами, і за темами.
Кістяк творчого колективу редакцій становили журналісти, більшість з яких прийшла на радіо з вогненних доріг війни - О.О.Черепахін, А.М.Пащенко, М.С.Попов, Д.О.Пономарьов, Р.Н.Шапіро, вже згадуваний В.І.Раздорський; диктори Л.О.Вербовська (Компанієць), Л.Ф.Капелевич та інші.
До речі, Олександр Олексійович Черепахін першим з радіожурналістів в 1962 році був нагороджений медаллю "За трудову доблесть" саме за активну роботу на обласному радіо.
Він пригадує:
"Очолював тоді обласний комітет Микола Іванович Курінний - людина уважна, чуйна до людей, сам навчався заочно у вузі і навчав інших, перш за все сумлінному ставленню до справи. Через кілька років, вже з дипломом вченого агронома, його призначили директором радгоспу ім.Челюскінців Лутугинського району, а в обласний радіокомітет у 1954 році прийшла молода, енергійна Нінель Антонівна Приходько - випускниця Луганського педінституту, яка до цього працювала кореспондентом "Луганской правды" .
З приходом Нінель Антонівни творче життя в колективі ще більш активізувалося. Щоденно стали виходити в ефір "Останні вісті" - найоперативніші новини з життя міст і сіл області, колективів шахт, заводів, будов, сільгосппідприємств, новини культурного життя. Особлива увага приділялась безпосередній участі в передачах учасників змагання. Майже кожен день звучали голоси сподвижника О.Стаханова П.Синяговського з Кадіївки, знаменитої трактористки Ф.Перової з Нового Айдару, М.Мамая - краснодонського гірника, який започаткував масовий рух за щозмінне перевиконання норм виробітку, і багатьох, багатьох інших.
Безумовно, нелегко було забезпечувати передачі голосами учасників тих чи інших подій. Техніка - примітивна. Пригадую, одержали ми з Києва перший магнітофон для виїздів, щоб записувати на місцях голоси учасників подій. За формою і обсягом він був більший акордеона і важив до двох пудів. Їздив з нами і з цією "бандурою", як ми його жартома називали, В.І.Раздорський. Зате привозили живі голоси тих, хто множив славу області і всього Донецького краю."
Згадувані магнітофони в переважній більшості були малопродуктивними і "примхливими" в роботі. І от ентузіасти Луганського радіо В.Раздорський і Л.Капелевич реконструювали свою "бандуру" так, що за рахунок збільшення діаметру дисків і відстані між осями барабанів час звучання одного диску було збільшено з 12 до 35 хвилин. Цей винахід рекомендовано Комітетом з радіофікації і радіомовлення при РМ СРСР до поширення в усіх комітетах Союзу. А винахідники отримали... подяку ("На допомогу працівникам місцевого радіомовлення", М. Травень 1949р . с.52-53).
В середині 1953 року була здійснена реорганізація управління справами радіомовлення і радіофікації. Згідно з Постановою Ради міністрів УРСР від 17 квітня того року облвиконком Ворошиловградської обласної Ради депутатів трудящих 10 червня 1953 року затвердив структуру і штати управління культури, якому надалі підлягали всі відділи культосвітніх закладів: театр, філармонія, кінофікація, комітет радіоінформації і радіофікації та управління поліграфічної промисловості, видавництв і книжкової торгівлі. Відділ радіоінформації цього управління був затверджений у такому складі: зав.відділом, відповідальний редактор "Останніх вістей", відповідальний редактор громадсько-політичних передач, завідуючий бюро інформації, об'яв і кореспондентської мережі, два технічних працівники. Диктори входили до штату радіовузла Мінзв'язку. Тоді ж було утворено й редакції місцевого радіомовлення у містах Ворошиловську (Алчевськ), Кадіївці (Стаханов), Лисичанську і Старобільському районі.
В 1954 році відділ радіоінформації було перетворено в редакцію радіоінформації обласного управління культури, яка проіснувала до 1957 року, після чого було утворено комітет по радіомовленю і телебаченнню при виконкомі обласної Ради депутатів трудящих, який майже до початку 70-х років мав таку структуру: керівництво, редакції "Останніх вістей", громадсько-політичних передач, передач для молоді, художнього мовлення. З травня 1958 року до складу комітету увійшли студія телебачення, а технічні служби підпорядковувались управлінню зв'язку. В такому вигляді комітет проіснував до липня 1971 року.
Про те, як працювали радійці області, красномовно розповідає репортаж, надрукований в "Луганской правде" 7 травня 1958 року.
"...Ми зайшли до студії радіокомітету саме в той момент, коли добре відомі луганським радіослухачам диктори Лідія Олексіївна Вербовська і Леонід Федорович Капелевич почали передачу. В тисячах репродукторів в цей момент пролунали знайомі слова:
- Увага, говорить Луганськ! Передаємо огляд обласних газет...
Ще листоноші не встигли рознести передплатникам свіжі газети, а радіо вже коротко повідомило їх зміст, головні новини. ...Щоденна передача "Останніх вістей" знайомить слухачів з трудовими досягненнями гірників і металургів, текстильників і верстатобудівників, хіміків і транспортників, розповідає про новини науки і техніки, про культурне життя області.
...Цього дня в студію було запрошено Івана Григоровича Нечая. Його добре знають не тільки на тепловозобудівному заводі ім.Жовтневої революції як кращого стругальника, але й далеко за його межами... Того дня радіослухачі почули, що товариш Нечай без відриву від виробництва закінчив десять класів вечірньої школи і навчатиметься далі. Все це дозволяє йому значно перевищувати норми, виконувати взяті зобов'язання, як це і личить комуністові.
А коли йшли студійні передачі, радіокореспондент Віктор Савченко і технік-оператор Геннадій Ковальов піднялись на самісінький верх незавершеної багатоповерхової будови. Тут вони розшукали кращого бригадира комплексної бригади мулярів будуправління № 5 тресту "Луганськпромжитлобуд" Григорія Трубу і записали на плівку його розповідь для радіорепортажу "На будівлі". Тепер голос передового бригадира почують сотні тисяч радіослухачів області.
Нещодавно виступали перед мікрофоном відомий прокатник заводу імені Жовтневої революції Михайло Крупко, знатний вибійник Микола Мамай, вибійник Федір Лисицин і багато інших. Тільки минулого року таких виступів було більше шестисот.
Великою популярністю користується радіожурнал "Луганський щотижневик", що виходить в ефір кожної суботи. Передачі Луганського радіо знаходять гарячий відгук у слухачів, в редакцію надходить багато листів. Торік їх отримано більш як п'ять з половиною тисяч. Радіослухачі надсилають свої відгуки на передачі, розповідають про визначні події, про те, що їм сподобалось, вносять пропозиції.
Саме враховуючи бажання слухачів, Луганське радіо започаткувало літературно-драматичні й художні передачі. З зацікавленістю, наприклад, слухають радіожурнал "Відпочивайте разом з нами", передачі "Ваші улюблені пісні", "Луганські театри перед мікрофоном"...
...Початок п'ятдесятих років став періодом бурхливого розвитку телебачення. Першою на Україні стала до ладу Київська республіканська телестудія (листопад 1951 р.), пізніше - Харківська (лютий 1955 р.), Донецька (серпень 1956 р.), Одеська (жовтень 1956 р.), Львівська (грудень 1957 р.).
Наприкінці 1956 року було розпочато зведення студійно-апаратного комплексу і телевежі Луганської телевізійної студії.
Згадує Віктор Сергійович Агєєв, тодішній головний інженер управління Міністерства зв'язку України в Луганській області:
"Нашу Луганську телестудію можна вважати ініціативною будовою. Справа в тому, що за планами республіканських органів, її намічалося зводити значно пізніше, тому ні лімітів, ні коштів на це не було передбачено. За ініціативою обласного керівництва, і перш за все голови облвиконкому Пилипа Нестеровича Решетняка, нам було доручено розробити і погодити проект телестудії, а потім і виступити замовником її спорудження. За основу було взято проект Магнітогорської телестудії. Його значно переробили і поліпшили, і з ним я поїхав до Києва. Міністерські чиновники, а точніше, тоді співпрацівник Мінзв'язку СРСР по Україні, спочатку не хотіли його затверджувати, а коли головний зв'язківець республіки М.К.Кириченко в не дуже чемних висловах зауважив їм, що луганчани ж "наших грошей не просять", вони врешті погодились.
Грошей ми й справді не просили. Вишукували їх самі. В місті їх не було: одночасно зводилось багато об'єктів. Назустріч нам пішли в Міністерстві вугільної промисловості України. Заступник міністра - наш земляк Анатолій Анатолійович Захаров багато зробив для того, щоб знайти більше півмільйона карбованців. І будівництво розпочалось.
Десь у третьому кварталі 1956 року було здійснено нульовий цикл. Загальнобудівельні роботи вело будуправління № 2 тресту "Луганськпромжитлобуд" (нач.М.Ф.Ковалюх). Директором будівництва було призначено А.І.Файнермана, який мав досвід і зв'язківця і будівельника. Матеріали для фундаменту заготовляли за методом народної будови - зв'язківці, працівники інших підприємств постачали його з кар'єрів області. А щоб вежа стояла надійніше, вже самі будівельники поліпшили проект: замість чотириметрового заглиблення фундаментів під "лапи" зробили його п'ятиметровим.
В процесі будівництва треба було вирішувати чимало питань, пов'язаних як із спеціальним обладнанням, так і зведенням самої вежі. За це взялися спеціалісти Донецького, Комунарського (Алчевського) управлінь "Стальконструкція"; частину секцій виготовили в Дніпропетровську.
А щодо апаратно-студійного та іншого спецобладнання, то його нам постачили з Ленінграда, а передавачі - з Москви. Знов-таки завдяки особистим контактам з керівниками цих підприємств: ленінградцям в рахунок оплати відправили два ешелони вугілля, а в Москві - директор, що виявився нашим земляком, у вигляді презенту зажадав мати фотоальбом про рідну йому Луганщину (книг таких тоді ще не видавали).
Разом зі мною всі дипломатичні й не дуже дипломатичні переговори в різних інстанціях вела Клавдія Олександрівна Алентьєва - енергійна, ділова жінка, заступник голови облвиконкому, як тепер кажуть, у гуманітарних питаннях. З Ленінграда, Києва, Риги та інших міст прибули спеціалісти по налагодженню і експлуатації нового для нас обладнання і устаткування.
А вже коли технічні спроби у нас ішли повним ходом, з Києва зателефонував заступник міністра зв'язку І.А.Саванчук і "обрадував", що нам на 1959 рік виділять ліміти на обладнання. Спізнились! Воно вже у нас було і працювало"
Студійне обладнання змонтував і ввів у дію колектив ентузіастів-однодумців: інженери В.С.Остапенко і Е.І.Гуткін, електромеханіки Є.О.Єпіфанцев, І.Ф.Галкіна, А.Т.Єщенко, М.П.Парахін та інші. Чітку подачу сигналу на двохсотметрову телевежу забезпечили експлуатаційники телецентру: перший директор Л.М.Мрозовський, С.П.Діденко, С.О.Гладушина, А.І.Поповченко, Н.Г.Карпова та інші.
Нечисленним за складом, але дуже працелюбним і згуртованим був кістяк творчо-постановчого колективу Луганської телестудії: директор М.І.Жданов, відповідальний редактор Г.С.Довнар, режисери В.В.Яворський і В.І.Ващаєв, оператор телекамери Л.Г.Гончаров, звукорежисер О.В.Воронін, художник В.П.Коваленко, столяр-постановник І.П.Воловик, монтажниця кіноплівки О.І.Степура.
Часто запитують, чому саме тут, у центрі, було споруджено телевежу? Спочатку планувалось її, як і весь комплекс, поставити на горі, в Кам'яному Броді, але близькість тодішнього аеропорту не дозволила внести цю точку в проект. Відкинута була й інша пропозиція - розташувати телецентр у районі Гострої Могили (до речі, це найвища в місті географічна точка), але місцеве керівництво зупинилось саме на сквері ім. 30-річчя ВЛКСМ.
Як тоді жартували: і престижно - найвища споруда в центрі міста, і "громовідвід" для керівництва добрий.
Своєрідно відзначили завершення зведення вежі монтажники. Вони змайстрували зі старого комбінезону опудало і скинули його з найвищої точки, чим створили справжній переполох серед мешканців, які стали свідками його падіння й здалеку прийняли те опудало за людину.
І от настало 2 липня 1958 року - день народження Луганської телестудії. А як це відбувалось - хай розповідає преса тих часів і ветерани телебачення, учасники і свідки тих подій.